Головна Новини Мама загиблого воїна: «Волонтерю, бо для мене чужих захисників не буває»

Мама загиблого воїна: «Волонтерю, бо для мене чужих захисників не буває»

 Олеся Стогній із села Нападівка, що на Лановеччині, з першого дня повномасштабного вторгнення російських військ в Україну організувала у своєму селі волонтерський рух. Мати, 20-річний син якої геройськи загинув на війні у 2019 році, вважає всіх захисників своєю родиною й активно зайнялася волонтерством, щоб підтримувати хлопців і дівчат на фронті, пише lannews.net

 Подвійна трагедія матері

  Три роки тому 25 серпня Олеся Стогній втратила старшого сина Віталія. Хлопець служив у 2 роті 35 бригади 137 батальйону морських піхотинців. Віталій Собко героїчно загинув на Донеччині, назавжди залишившись 20-річним. Добрий, працьовитий, товариський — юнак після 9 класу вступив до столичного коледжу морського і річкового флоту. Три роки вчився, пішов працювати по спеціальності, а коли вручили повістку з військкомату у вересні 2017 року, підписав контракт на службу в ЗСУ. Його підрозділ тримав оборону на лінії фронту у Волноваському районі Донецької області. Там молодий морпіх і загинув у спекотні серпневі дні на сьомому році війни росії проти України.

  В сім’ї Олесі та Андрія Стогніїв залишилися син Назар і донька Оля. Однак, за трагічним збігом обставин, рівно через три роки, також у серпні і також 20-річним добровільно залишає земну дорогу Назар. «Він був моєю надійною підтримкою та опорою, — каже, плачучи, мама. — Мав хороші організаторські здібності, був комунікабельним, щирим. Хотів йти служити в ЗСУ, я, як мати, що втратила одного сина, не пускала Назара. Він казав якось раніше, що йому часто сниться брат. Ходив на його могилу. Я не була категоричною, щоб чогось не дозволяти. Ми з ним і в тилу багато робили, підтримуючи армію. Він був безвідмовним у будь-якій допомозі. Я спокійно могла на нього розраховувати. Що могло статися, аби він прийняв таке жахливе рішення — я не знаю. Цю таємницю син назавжди забрав з собою. Мені дуже боляче. Молюся за нього і прошу Бога дати мені сили жити далі. Опускати руки і падати духом я просто не можу.»

  Пані Олеся з 18 років пішла працювати. Спочатку на ферму, де був хороший заробіток. На руках — тримісячний Віталій, якого допомагала доглядати бабуся. Потім у подружжя народився Назар. Але молода сім’я довго разом не прожила. Розлучилися. Коли дітям було 5 і 3 рочки, в житті Олесі з’явився Андрій, і хлопці одразу почали називати його татом. І він для них став справжнім батьком. Невдовзі народилася донька Оля. У сім’ї завжди панувала злагода і взаєморозуміння. Батьки дали гідне виховання дітям, показуючи власний приклад добропорядності.

За день завантажували по 4 буси із харчами

  Організувати в Нападівці волонтерську діяльність Олеся хотіла ще раніше, після загибелі сина. Але не відважувалася. Її сім’я підтримувала армію коштами. Коли служив Віталій, часто готувала домашні смаколики і передавала синові. Та не залишала жінку думка про гуртову підтримку українських захисників і захисниць, котрі знаходяться на оборонних позиціях східного фронту.

  23 лютого цього року разом із однодумцями все-таки вирішили створити в своєму селі волонтерський рух. А наступного дня почалося повномасштабне вторгнення рф в Україну. І поняття «війна» для Олесі, як, власне, й для українців набуло іншого, більш жорстокішого змісту.

  З першого дня повномасштабної війни на подвір’ї Стогніїв у Нападівці — людно, гамірно.

  — Люди зносили теплі речі, консервацію, овочі, почали готувати їжу, пекли хліб, печиво, давали гроші на солярку, — пригадує пані Олеся. — За день ми відправляли по 4 буси в різні напрямки: і військовим, і тим, хто змушений переховуватися від ворожих обстрілів, і переселенців приймали в себе та забезпечували усім необхідним. Наші люди щедрі й гостинні. Місцевий аграрій Осип Гасюк виділяв зерно на борошно, свиней і телятину з його господарства ми переробляли на тушонки. Люди в селі ділилися хто чим могли. Багато роботи ми робили в шкільній їдальні. Я працювала там поваром. Був період невеличкого затишшя, коли мої односельці винесли з дому чи не всі продуктові запаси та зайнялися польовими роботами, щоб виростити нові. Зараз господині збираються не щодня, а лише коли готується поїздка на передову чи є замовлення від інших волонтерів. Тоді я організовую роботу і ми наче знову оживаємо — печемо, готуємо, фасуємо, збираємо, купуємо. Серце радіє, що ти причетна до такої великої та благородної справи і з тобою багато однодумців.

  Олеся з початку війни мала бажання особисто відвідати бійців на передовій. Одного разу, разом із волонтеркою з Борщівки Ольгою Цісаренко та водієм буса поїхали в Рівне з гуманітарним вантажем.

  — Я хотіла побачити очі наших захисників, хотіла кожного обійняти, — каже матір загиблого Героя. — Вони мені всі рідні, в кожному бачу свого сина. Не важливо, якого віку боєць. Після тієї поїздки я ще більше усвідомила, наскільки важлива підтримка тилу. Я не виставляю нашої діяльності у соцмережах, хіба декілька моментів. Нема часу на публічні звіти. Дякую всім за довіру, а мій звіт прийме Всевишній. Тільки перед Ним ми повноцінно підзвітні. Тільки Він вправі дати оцінку кожному з нас за жертовність чи байдужість.

  Волонтерка розповіла, що їхнє село за шість місяців активної війни зібрало зо 200 тисяч гривень. Вона купувала землякам берці, форму, передавала кошти на солярку. Чимало вклала й з особистого сімейного бюджету. У них з чоловіком повне взаєморозуміння, хороші стосунки з близькими та рідними, де один одного підтримають, порадять. Радіє активності маленьких нападівчан і нападівчанок, котрі також завзято долучаються до волонтерства.

  Активну безкорисливу працю нападівських жінок на чолі з Олесею відзначили у громаді — голова Борсуківської ТГ Роман Кухарський вручив подяки. На День Матері волонтерок Ольгу Цісаренко та Олесю Стогній козаки громадської організації з Тернополя «Козацько-десантний рій», з якими вже багаторічна співпраця, нагородили медалями «Українська берегиня». Олесі присутні аплодували  стоячи.

  Матері, яка втратила двох синів, надзвичайно важко. В кімнаті, звідки провадили хлопців до місця вічного спочинку, стоять їхні портрети. Тут Олеся дає волю сльозам і молиться. У церкві — майже щонеділі й у свята. Молитва, каже, рятує і допомагає жити. Так вчила бабця.

  — Я не можу опускати руки, — говорить жінка. — Моїми вчинками керує серце. Хоч і пошматоване гіркими випробуваннями, але не зачерствіло. Я мушу робити добро, а Господь вирішує, кому яку земну дорогу відміряти.

  Це, мабуть, і є сила жінки, матері — у вірі та незламності. Нехай Господь кріпить і підтримує цю добру родину щомиті.

Наталя ГАМЕРА

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here