Головна Новини “Загинув у день народження тата і брата” – сумна історія життя тернопільського...

“Загинув у день народження тата і брата” – сумна історія життя тернопільського студента

Вже чотири роки його немає з нами. Тоді теж був звичайний день, а може незвичайний… Важко сказати. Степан зранку зателефонував батькові, привітав його з днем народження, а увечері загинув. 22 вересня 2014 року машина, у якій хлопець з побратимами їхав у розвідку до селища Піски, потрапила під обстріл. Авто з’їхало з дороги в поле, але там підірвалося на міні, пише Свобода

Коли матері сказали, що її сина вбили на війні, вона не повірила: «Цього не може бути – голосила жінка. – Адже він проходить практику в Тернополі».

Студент Тернопільського національного технічного університету, активний учасник Революції Гідності, боєць 5-го Окремого батальйону Добровольчого українського корпусу, наймолодший боєць «Правого сектора» Степан Стефурак із Топорівців Городенківського району на Івано-Франківщині воював потай від своєї родини.

Про те, що Степан пішов на передову, знав лише двоюрідний брат Сашко. Але він поклявся мовчати. А мамі Степан розповідав, що на канікули не приїжджає додому, бо проходить практику. Якось навіть сказав по телефону, що зламався ноутбук, просив грошей на новий. Згодом мама дізналася, що насправді у той ноутбук поцілила куля.

Одного разу, коли хлопцеві все ж на кілька днів вдалося приїхати в село, він обмовився перед сільськими друзями, що пройшов Іловайськ, брав участь у запеклих боях. Його мало не побили – нізащо не хотіли вірити і думали, що Стьопка їх дурить. А він і сам уже був не радий, що сказав зайве. Ще, не дай Боже, донесуть мамі…

Коли в 2014 році Степан вирішив іти на війну, він обрав собі позивний – «Двадцять четвертий». Саме таким був номер його рідної хати, номер його місця в автобусі, що вирушав у зону АТО і його номер у списку бійців. Та попри такий позивний, він усюди намагався бути першим.

Коли тато просив синів щось допомогти по господарству, то Степанко біг першим. Він сам навчився грати на гітарі та баяні. І це допомагало йому (зрештою, не стільки йому, скільки побратимам) уже на передовій.

Бойовий товариш Олег Кундис із позивним «Галичанин» розповідає, що на фронті своїм співом Степан неабияк піднімав бойовий дух. Коли брався за гітару, всім на душі ставало спокійніше. Виконував лише українські пісні. Умів і розвеселити. Частенько полюбляв співати щось із репертуару «Братів Гадюкіних». Побратим Лейла Мухтарова пригадує, що через юний вік його не дуже хотіли брати з собою на небезпечні операції, вигадували відмовки, мовляв, то берців йому не вистачає, то зброї… Хотіли вберегти. «Любили його дуже. Та й на вигляд йому було років 15, – сумно всміхається Лейла. – А Степан постійно рвався до бою, хотів довести, що вік не має значення».

Хлопець часто розповідав побратимам про своє навчання у Тернопільському національному технічному університеті. Там він обрав спеціальність «Фінанси і кредит». Друзі з Тернопільського університету, які спілкувалися зі Степаном перед загибеллю, пригадують, що запитали, коли приїде до Файного міста. Його відповідь вразила: «Певне, вже ніколи». Наче передчував. Живим його тут більше не бачили. І все ж бійця ДУК «Правий сектор» Степана Стефурака зустрічали тисячі тернополян… На жаль, загиблого. Однокурсники вважають, що у цього хлопця могло бути зовсім інакше майбутнє. Але він поклав життя на вівтар боротьби за свою країну.

Напередодні загибелі хлопець намагався вирішити проблему. Його мама хотіла їхати в Тернопіль провідати сина. А Степан у цей час був на передовій. Тож перед ним стояла дилема: розказати мамі правду про війну чи їхати в Тернопіль, щоб там її зустріти. Він таки приїхав до Тернополя, але… у труні.

Його брат Василь, який у той час воював біля Дебальцевого, з сумом пригадує: «Степан того дня мені телефонував, але я не міг підняти трубку. Росіяни страшенно гатили з артилерії, і я все-одно не почув би слів брата».

Степан хотів привітати його з днем народження. Відтоді Василь його не святкує, адже цього дня загинула рідна людина.

Подібні відчуття і в їхнього батька. Через півроку після загибелі Степана він також пішов на передову – помститися за сина. Два роки відвоював, а на полігоні під час навчань перевернувся БТР – чоловік отримав складну травму: поламані ребра, таз, нога… Більше півроку не міг ходити.

Коли я взявся за цей матеріал, то переглянув публікації в Інтернеті. Виявляється, останній запис Степана Стефурака на його сторінці в соціальній мережі був таким: «Рабів до Раю не пускають! Слава нації!» Востаннє він заходив у мережу 22 вересня о 10 годині 27 хвилин.

А перед загибеллю Степан написав вірша, який став символічним зверненням до матерів синів, які так і не зустрілися з найріднішою на світі, не зуміли попросити пробачення, розказати про свої болі і таємниці.

Мамо, не плач. Я повернусь весною.

У шибку пташинкою вдарюсь твою.

Прийду на світанні в садок із росою,

А може, дощем на поріг упаду.

Голубко, не плач.

Так судилося, ненько,

Вже слово, матусю, не буде моїм.

Прийду і попрошуся в сон твій тихенько,

Розкажу, як мається в домі новім.

Мені колискову ангел співає,

I рана смертельна уже не болить.

Ти знаєш, матусю, й тут сумно буває,

Душа за тобою, рідненька, щемить.

Мамочко, вибач за чорну хустину,

За те, що віднині будеш сама.

Тебе я люблю. I люблю Україну.

Вона, як і ти, була в мене одна.

Хату родини загиблого бійця у селі Топорівці на Городенківщині знайти не складно. Їх тут усі знають: один син поліг, другий пройшов бої у Дебальцевому, батько так само воював у зоні АТО… Вулицю, на якій вони живуть, названо іменем Степана Стефурака.

30 жовтня 2014 року в Тернопільському національному технічному університеті встановили пам’ятну дошку на дверях аудиторії, яка тепер має назву «Аудиторія імені Степана Стефурака». 13 жовтня 2015-го на фасаді Тернопільського національного технічного університету відкрили меморіальну дошку.

Степана поховали на цвинтарі у рідному селі поруч із могилою Січових стрільців. «Зі щитом або на щиті» – пише на його пам’ятній стелі. Саме такий напис ще за життя хлопець зробив на своїй сторінці у соцмережі. У давньогрецькій Спарті існував звичай виносити загиблого воїна з поля бою на щиті. За легендою, одна спартанка, проводжаючи сина у бій, подала йому щит зі словами «З ним чи на ньому», що означало: повертайся або переможцем, або мертвим, але збережи свою честь воїна. Степан Стефурак пройшов це випробування гідно.

А на підніжжі пам’ятника в рідному селі – уривок із вірша, якого Степан написав під час Майдану:

Не зупиняючись, йдучи до певної мети,

Чи то шукаючи у цьому пеклі раю,

Країну вільну мрію віднайти,

А іншою я Україну і не знаю!

Михайло УХМАНЗ

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here