Дітки в клітці? Чому у вихованок інтернату забрали право на волю




ІА ЗІК опублікувала статтю про обмеження прав вихованок в Петриківському дитячому будинку-інтернаті, що біля Тернопополя. Кервник інтернату переконує, що жити вихованкам в інтернаті краще ніж «на волі».




Держава дає вихованцям інтернатів усе необхідне, крім права стати повноцінними членами суспільства?

«Скажіть, чому мені так сумно? Є такі люди, які хочуть зробити дітей щасливими. Я дуже хотіла здійснити мрію поїхати кудись і допомагати людям, які потребують любові».

Відповісти на це запитання, яке залишила в соціальній мережі вихованка Петриківського будинку-інтернату, можна по-різному. Наприклад: тому, що система не зацікавлена в тому, щоб ти кудись поїхала. Не бачить у цьому сенсу. Через це мало кому з нагодованих, добре вбраних і причесаних дівчат, що мешкають в інтернаті біля Тернополя, щастить покинути заклад назавжди. Вихованки й підопічні з фізичними, розумовими та психічними вадами залишаються тут до тридцяти п’яти років. Потім їх переводять до Скала-Подільського психоневрологічного будинку-інтернату – довічно.

* * *

Тільки спеціаліст може бачити затримку розвитку. Я вам усе намалюю, щоб діагноз був зрозумілим, – пояснює директорка Тернопільської спецшколи Лариса Акменс.

Дебільність, імбецильність, ідіотія – три стадії олігофренії. Після того, як медико-педагогічна комісія поставить дитині один із цих діагнозів, батьки вирішують, чи ризикувати й віддавати дитину до звичайної школи. Якщо батьків немає, дитина автоматично потрапляє до спеціалізованого будинку-інтернату без можливості навчатись.

Похибка діагнозу вкрай невелика, – стверджує пані Лариса. – Ці діти були б серед гірших у класах допоміжних шкіл, а у спецбудинках вони улюблені вихованці.

Діти з першою стадією олігофренії, що мають коефіцієнт розвитку інтелекту 50-70, здатні до навчання. Для цього з ними необхідно займатись за спеціальними методиками. Але часом здається, що система воліє, щоб вони залишались безпорадними й залежними від держави на все життя.

* * *

Колись я вчила англійську з викладачкою, – розповідає Ольга. – А зараз лише працюю. В нас графік: піти до свиней, доглядати дітей, прибирати приміщення.

Вона вже повнолітня, а в Петриківському інтернаті живе з чотирьох років. Чотири роки – саме той вік, коли дітям ставлять діагноз. Тепер вона на рівні з вихователями доглядає менших дітей, які не можуть навчатись через стан здоров’я.

Петриківський інтернат має другу з трьох категорій важкості захворювань, і діти тут різні. Випадків покращення стану вихованців тут небагато, і далі спеціальної програми на рівні початкової школи практично ніхто з вихованців не заходить. Усе, що їм пропонують – письмо, лічба, соціальна адаптація та фізкультура.

Дівчата мають трудотерапію, яка замінює їм будь-яке навчання, – запевняє директор інтернату Михайло Новосад. – Вони також займаються вишиванням і плетінням із бісеру, заробляють собі додаткові кошти. За двадцять дев’ять років моєї роботи лише п’ятьох дітей відправили до допоміжної школи. Решта були не здатні до навчання.

Волонтери помічають: діти, яким можна було би скоригувати легкі вади, починають деградувати.

Можна, ми з дітьми підемо поспіваємо, потанцюємо, проведемо урок англійської для охочих? – запитує активістка тернопільського товариства студентів-католиків «Обнова» Юлія Филима.

Вони працюють на городі. Навіщо їм ваші ігри? – відповідає директор. Волонтерів до закладу пускають вкрай неохоче.

* * *

Мене хотіли вдочерити. Але чомусь так і не забрали, – згадує Оля.

У Петриківському інтернаті живуть і сироти, і діти, що мають батьків. Частина вихованок під опікою директора. За роки його роботи усиновили лише одну дитину.

Буває, що мама дзвонить раз на півроку. Цього достатньо, щоб не позбавити її батьківських прав, – каже Новосад.

Щоб вийти звідси, дитині потрібен помічник: людина, здатна забезпечити дівчину житлом і допомогти їй пристосуватись до життя.

Я хочу одружитись, – каже вихованка Інна. – Мій наречений живе в геріатричному будинку. Мене ніщо не зупинить.

На територію закладу часто заходять хлопці. Їм дозволяють спілкуватись із підопічними інтернату під наглядом вихователів. Якось одна з підопічних завагітніла.

Я рада, що маю дитину. То таке чудо сталось! – каже тепер вона. Насправді диво було результатом запеклої боротьби. Керівництво інтернату не хотіло відпускати дівчину.

Ми з волонтерами вирішили віддати вагітну дівчину до Будинку життя до монахинь, – розповідає отець Юстиніан Городечний. – В інтернаті з дитиною вона перебувати не могла. Але там наполягали, що дівчина повинна залишитись у них. Тільки от яким чином?

У Будинку життя дають притулок матерям, що переживають важкі часи. Його збудували для катехизації християнської молоді, але згодом змінили призначення установи. Сестра Аліція, що опікується Будинком життя, має досвід адаптації самотніх матерів із немовлятами: працювала в аналогічному закладі в Польщі.

Дівчата можуть жити тут, поки дитині не виповниться рік. За межі виходять лише в супроводі вихователя. Працівників у нас вистачає, щоб приділяти увагу кожній, – розповідає сестра.

Керівництво Петриківського інтернату зробило свої висновки: ще суворіше обмежило візити волонтерів, користування телефоном та Інтернетом, заборонило вихованкам порушувати графік. Отець Юстиніан пропонував проводити з вихованками розмови про християнські принципи поведінки, але пропозиція адміністрацію не зацікавила.

* * *

Я жила з татом у Києві, але повернулась в інтернат. Там мені було важко, – каже вихованка Катерина. Схожі історії любить розказувати гостям директор закладу: мовляв, в інтернаті краще, ніж на волі.

Він би краще потурбувався про здоров’я дівчат, – нарікає помічниця вихованки Оксана Драпак. – Штатний лікар закладу переконував вагітну вихованку, що вона народить хвору дитину, а стоматолог відмовлявся її лікувати.

Персоналу, щоб подбати про вихованців, у Петриківському інтернаті не бракує: на вісімдесят сім дітей тут вісімдесят один працівник. Із кожною з шести груп працюють вихователь і три-чотири санітарки. Директор розповідає, що нещодавно заклад отримав шістсот тисяч гривень гуманітарної допомоги на додачу до стабільного фінансування з обласного бюджету. До того ж, на обслуговування закладу йде відсоток від державної пенсії дітей, які тут мешкають.

Державні виплати розподіляють між закладом і рахунком вихованок. 75% йдуть на потреби інтернату, 25% лежать на карточках. Я оформлюю депозит на ці 25% коштів. Дівчата використовують їх на свої потреби. Так ми забезпечуємо вихованок усім необхідним, – каже він. Усім, окрім волі?

Оксана Бучко, для IA ZIK.




Категорії: Новини

Теги: ,

Залишити коментар

Вашу адресу електронної пошти не буде опубліковано.

%d блогерам подобається це: