Головна Новини “Дуже цікаві, багато в чому нелогічні “: шумчанка розповіла як оселилася в...

“Дуже цікаві, багато в чому нелогічні “: шумчанка розповіла як оселилася в Африці

Напевно, коли шумчанка Вікторія Ковальчук їхала у Волгоград, у гості до своєї сестри, то і  не сподівалася, що та поїздка стане настільки доленосною і назавжди змінить, звичний для неї, уклад життя. Саме там вона познайомиться зі своїм майбутнім чоловіком – іноземцем з  екзотичної, африканської країни, вийде заміж, переїде жити на батьківщину чоловіка. Там у них народяться діти, побудують власну домівку. Словом, життя знову  увійде в нормальне русло, але вже на іншому континенті, з іншим укладом життя, звичаями, традиціями. Але для Бога немає нічого неможливого, пише Шумськ Ініфо

Для Вікторії визначальним є те, що вона походить з сім’ї протестантів – християн віри Євангельської, причому, як говорить моя співрозмовниця, її діти належать до цієї конфесії вже в п’ятому поколінні.

У 2002 році шумчанка вийшла заміж за громадянина Мозамбіку Помпіліо Армандо Вінтуара. Він приїхав в Російську федерацію навчатися основ агробізнесу. Провів там 10 років – студентство, аспірантура, написання дисертації.

Молода сім’я переїхала, після одруження, в Нампулу – друге місто Мозамбіку після столиці Мапуту. У цій африканській країні жінка здобула мозамбікський диплом про вищу освіту в сфері державного адміністрування, закінчила аспірантуру. Разом з чоловіком працюють викладачами в місцевому університеті – Уні Луріо. Навчання  і роботу Вікторія поєднувала з материнством.

У родині Вінтуарів зростає  четверо діточок. Найстарша, 18-річна красуня Суламіта, приїхала в Україну, щоб підтримати свою маму, у якої в березні  помер тато. Дівчина вже навчається в тому ж університеті, де працюють батьки. Здобуває фах лікаря-стоматолога. А за меншими діточками, на момент відсутності українки, вдома наглядає мама Помпіліо, яка приїхала заради цього із сусіднього міста. У родині підростає Клаудіо де Помпіліо – котрий, як і старша сестра, народився у Росії. В Мозамбіку побачили світ ще двоє подарунків Божих – Крістіан та Ветсавія,  таке гарне біблійське ім’я найменшенькій дала українська бабуся Надя.

Життя, в одній з найбіднішій африканській країні, яка з 1505 році була колонією Португалії і здобула незалежність як соціалістична країна в 1975 році, непросте. Там, розповідає мозамбікська шумчанка, є дуже багаті люди, і є зовсім злидарі, які суттєво переважають, особливо у селах. Країні, з гербом, дуже схожим, за дизайном, на радянський (зображено  автомат Калашникова), ніяк не вдається налагодити ефективну економіку. На додачу, молоду державу, яка з 1992 року облишила соціалістичний вибір, роздирає політична нестабільність. До цього останніми роками додався терор ісламських фундаменталістів в окремих провінціях – Кабу-Делгаду, до слова,  вона  сусідня з Нампулою, де живуть Вінтуари.

У Мозамбіці, як розповідає Віка, дуже багато різних народностей, кожна з яких має свій мовний діалект, свої звичаї. Дуже велика релігійна різноманітність – місцеві язичницькі вірування – 24,25%, католики – 24,2%, мусульмани – 17%, християни-протестанти – 12%. Половина всіх мозамбікців – неграмотні (67% освічених чоловіків, 36% – жінок), висока  дитяча смертність –  72 випадків на тисячу народжень. На одну жінку у країні припадає  понад 5 народжених  дітей. Середня тривалість життя чорного населення – 52 роки.

 – Дуже цікаві, багато в чому нелогічні для білих, моменти у вихованні дітей. Коли хлопчик чи дівчинка підростають до 8-10 років, то починається обряд, чи ритуал «рітушті інісіасале». Суть така – дівчаток забирають за місто, де вони живуть разом з старшими  жінками, а ті їх всіляко навчають поводженню у дорослому житті, як будувати стосунки з чоловіками. Теж саме стосується і хлопчиків.

Тамтешнє суспільство патріархальне – з домінуванням чоловіків. Але світ змінюється, і місцеві жінки починають все більше вчитися.

 – Африканські країни більш піддатливі поглядам західного світу щодо поширенню фемінізму. Вірейтуш – це права людини, всі про них знають, правда, за обов’язки – змовчують. До нас в університет приїздять американці, іспанці, португальці і пропагують погляди щодо зміни ролі призначення жінки. Аж до того, що наполягають –  жінки можуть прекрасно обходитись без чоловіків. Вони їм, мовляв,  можуть бути й непотрібними. Можливо, це і так. Але чи це є  природним? Така інтелектуальна інтервенція руйнує, закладені ще у Біблії, погляди на чоловічу та жіночу природу, – розповідає Вікторія. – У Мозамбіку дуже багато розлучень, як і в Україні. Це погано, насамперед, для дітей. Доходить вже до того, що намагаються навіть уникати понять «чоловік», «жінка», замінюючи їх на таке невизначене слово як «інші». Це проти нашої культури.

Цікавлюся, що таке бідність по-мозамбікськи.

– Це коли місячний дохід на людину рівняється 50 американським доларам, – відповідає пані Ковальчук-Вінтуар. – А платня прибиральникам та охоронцям дуже часто не дотягує і до 20 доларів. На такі гроші важко прожити, бо ціни дуже високі. Щоб почуватися більш-менш нормально, треба отримувати хоча б 500 доларів (1 долар – 64 метікалів (місцева валюта)).

Дуже поширена тут злочинність. Якось вночі Віка прокинулася від шуму в помешканні – вийшовши в іншу кімнату, побачила злодія, який, відігнувши захист на вікнах монтуванням, забрався всередину, щоб пограбувати їх. Він вже готувався винести комп’ютера, телевізора. Жінка почала кричати, молитися. Він мовчки подивився на таке, а потім просто вийшов з вітальні через…вікно.

Довгий час родина Вінтуарів орендувала житло. У позаминулому році вони вселилися у новозбудований, уже власний, будинок – тоді ще незакінчений. Перейшли, коли ще навіть дверей не було, і вікна не скрізь стояли. Оренда вартувала в наших цінах страшенно дорого – 4,5 тис. гривень. Помешкання близько до роботи, до якої дістаються власним автомобілем. А ось з водою в Мозамбіку велика проблема. Тому Вікторія ходить до сусіда, який пробурив свердловину, і купує у нього воду.

У Мозамбіку, крім корінних жителів, є європейська, китайська, арабська діаспори.

Як розповідає Вікторія, вони безпосередньо відчувають терор ісламістів-фундаменталістів, які перебралися сюди із Сирії, звідки ісламістів з ІД потіснили. З сусідньої провінції, де вони творять насильство, утікає дуже багато біженців. Практично, залишають усе, інколи навіть не мають елементарного – одягу та взуття.

Шумчанка бере участь у християнських місіях для збору благодійної  допомоги гостро потребуючим. Її безпосередньою напарницею є бразилійка – місіонерка Марсія, яка вже близько 20 років займається гуманітарними питаннями в Африці. З останніх добрих справ волонтерів є закупівля в грудні минулого року понад 2 тисяч шльопанців; а ще для 14 вагітних жінок-біженок  вони організували збір матраців та речей першої необхідності для немовлят. Втікачі знаходяться у відкритому полі, де зрізані дерева, у наметах, встановлених за рахунок коштів американської організації USAID . Дуже спекотно. Діти практично всі босі.

Основні продукти харчування там – рис та кукурудзяне борошно. Готують з нього щось схоже на коржі – проварюють у воді, досипають ще борошна, замішують і роблять такі собі перепічки, повністю прісні, без олії, жирів. Їх можна споживати з м’ясом, зеленню, кокосовим молоком, порошком арахісу –  все дуже смакує, як запевнила читачів «Новин Шумщини» Вікторія.  Вона інколи  готує страви української кухні – вареники з м’ясом, картоплею. Сім’ї вони дуже подобаються. Немає тут гречки, пшона, перловки, оселедців – а часом так цього хочеться.

Мозамбікці дуже мало емігрують, якщо їдуть на заробітки, то в більш розвинуту економічно та заможнішу сусідню Південно-Африканську республіку. Але, як наголошує моя співрозмовниця, останнім часом з поширенням, за її визначенням, шинофобії (ненависть до інших людей, народів, рас) емігрантський потік помітно зменшився. Що цікаво, расизм, у його теперішньому вигляді, у Мозамбіку виглядає трохи інакше, як це ми звикли собі уявляти. Тут чорні більше нетерпимо ставляться до білих.

У Мозамбіку є невеличка українська община, особливо значна в столиці Мапуту. Українська спільнота має свої свята – такі як День вишиванки. Коли Віка приїхала в африканську країну, то з першими, з ким вона познайомилася із співвітчизників, були наші лікарі  – Юра, який працював хірургом, та Іра – невропатолог, котра згодом повернулася в Україну. А ось терапевт Ніна, після смерті чоловіка, залишилася на постійне проживання в Мозамбіку. Вікторія з приємністю розповідає про Дмитра Яцюка, який з мамою ще дитиною переїхав до Мозамбіку. Є патріотом України, спілкується чистою українською мовою. Його мама навчає студентів юриспруденції у найпрестижнішому, найстарішому і найбільшому університеті в Мозамбіку –  ім.Едуарадо Мондлане. Взагалі, за словами Віки, праця лікарів, вчителів з інших країн оплачується переважно за рахунок міжнародних благодійних організацій.

Менші діти Вінтуарів навчаються у приватних школах, де рівень освіти та умови набагато кращі, аніж у державних – безкоштовних. У державному класі може бути до ста учнів, які сидять на підлозі. У сільській місцевості нерідко трапляються випадки, коли школярі навчаються під деревом. У приватній школі з португальською мовою викладання вартість навчання однієї дитини коливається в межах 40-50 доларів в місяць. Це мінімальна ціна. У Мозамбіку середня освіта – це 12  років навчання. Вчителі в Мозамбіку не відносяться до числа заможних громадян.

…Вікторія діставалася в Україну трохи складним маршрутом – з Мозамбіку у столицю Кенії – Найробі, далі  – авіапереліт в Дубаї, а вже звідти –  в Київ. Після поширення Соvid-19  вартість цих перельотів зросла ледь не вдвічі. Але рідна земля кличе. В Україні живуть близькі їй люди, насамперед, мама Надя  – найбільший для Вікторії авторитет. І де б людина не була, як би добре не жила, а думкою часто лине до свого джерела, до своїх витоків.

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here