Калина, яку посадив Сашко Капінос, Герой Небесної сотні, під вікном рідної хати, тепер щодня проводжає червоними китицями його племінничок до школи. А коли вона ніжним цвітом буяла навесні – стрічала дорогих гостей – кобзаря Тараса Силенка та етнографа Едуарда Крутька. “Зацвіла в долині червона калина, ніби засміялась дівчина-дитина…” – залунало у школі. Так почалося знайомство школярів із кобзарем Тарасом Силенком. Він заспівав своїм щирим і щедрим серцем, і маленькі серденька поринули у величний світ української пісні, пише svoboda.te.ua
«Із Сашком ми часто зустрічалися на теренах Подільської землі, а ця земля подарувала нам багато славних імен з незапам’ятних часів, – розповідав Тарас Силенко. – Сашко Капінос був землеробом – це почесно плекати рідну землю. І так само дбав про духовну сферу, – пісні, обряди, танці».
Цього дня бандура Сашка піднесено заспівала в руках побратима Тараса Силенка. І це було дуже символічно для нас усіх, адже вона тримає стрій, що його налаштував ще Сашко своїми руками більше п’яти років тому. Відтоді її не торкався ключик, аби переналаштувати.
«Ці оплески Сашкові, бо він мріяв із цією бандурою співати саме вам», – мовив Тарас Силенко.
А Ярослав Кріпиволя, його побратим, з яким у мандрівках останнім шматком хліба ділилися, небом одним вкривалися згадував:
«Із Сашком ми познайомилися на Хортиці. Ходили разом шукати корені священного козацького дуба. Півторатисячолітнього. Такий він і є, Сашко. Той, що шукає корені роду. Зупинялися часто біля козацьких могил. Потім, пам’ятаю, запросив у сусіднє село, де разом з хлопцями ставив козацький хрест воїнам, які полягли за свободу краю. А перша наша спільна мандрівка була на Чернечу гору 22 травня, день перепоховання Тараса Шевченка. Тарас Шевченко помер 10 березня, цього ж дня, ніби на зміну йому, народився Сашко. Але він їздив на могилу Кобзаря 22 травня. Символічно, в день повернення. Повернення до рідного, на рідну землю. Сашко теж сприймається мною, як той, який жив і живе поверненням до рідного. Сашко дуже глибоко і тонко відчував, що ми, кожен з нас, є листочками дерева роду нашого. Десь там глибоко, у коренях цього дерева, ми переплетені, ми рідні у пращурах наших. І впаде один листочок – він буде боротись за цей листочок, щоб ти, українець, який роду нашого, не впав. Бо впадеш ти і впаду я. Втрачаючи листя, дерево всихає. Сашко любив рідне».
Цього вечора мама Сашкова, Олена Олексіївна, з трепетом у серці розповідала гостям про традиції, які жили в їх родині. Ще коли дрібним хлопченям був, садив його на коліна сивочолий дід Тодос і затягував пісню, щось розказував малому. І в уяві хлопчика оживали з тих пісень і нездоланні гайдамаки, і сивочолий кобзар, і такий затишний та рідний вишневий садок. І з тих розповідей, можливо, й зароджувалася в малого Сашка любов до українських традицій.
Тарас Силенко поділився одним зі спогадів про Сашка з його односельчанами:
«Колись був у нас в Києві фестиваль “Кобзарська Трійця”, і ми до ночі грали, танцювали. А багато кобзарів приїхало з інших областей, то вже кудись їхати добиратися, щоб переночувати, не було сенсу. І випала така нагода поспілкуватися, тим паче, що українська ніч тепла, лагідна, це було майже на схилах Дніпра… І я так зрадів цій нагоді, кажу, давайте собі задушевно тихенько поспіваємо, хто має бажання. З якою радістю Сашко зреагував, коли я це запропонував! Так виглядало, що він вбирав в себе пісні всім тілом. Тоді хотілося співати саме тих пісень, які виконуєш надзвичайно рідко. І це для мене тепер є одним із найсентиментальніших спогадів про Сашка. Одна з тих пісень, яку я тоді співав, – “Озовись, побратиме”. І зараз ця пісня звучатиме для Сашка. Я думаю, Сашко нас чує».
І ми знаємо, що так і було: цього року молодесенька калинка, яку ми посадили біля Сашкової могили кілька років тому, вперше зацвіла.
«Мамо, нам у школі сказали намалювати кобзаря, то це треба книжку намалювати?» – здивовано питала маленька Мар’янка перед приїздом гостей.
Тепер і Мар’янка, і всі школярі Дунаєва знають, що кобзар – це не тільки книга. Це той, хто несе голос правди, хто кличе людей повставати проти брехні й несправедливості.
Вірю, що завдяки цій дивовижній зустрічі дерево нашого українського роду зміцніло, адже вона надихнула й допомогла кожному присутньому відчути себе отим листочком, про які дбав Сашко.
«Для Сашка не існувало смерті, бо ототожнював себе не зі своєю особою, а з усім нашим родом, якому життям своїм виборював дорогу в майбутнє», – казав про Сашка його побратим Ярослав Кріпиволя.
У перші дні Революції Гідності Сашко написав у соціальній мережі: «Думаю, що коли є хоч найменша можливість якимсь чином вплинути на майбутнє твоєї Нації та Країни, потрібно бути активним та впливати, поготів, коли життя дає шанс ще й творити та змінювати історію! Ще кілька днів тому я думав, що мою Націю важко сьогодні підняти на боротьбу за своє майбутнє… Та, дякувати Богу, я помилявся!»
…Я навчилася бачити твою посмішку в калині, яку ти посадив під вікном рідної хати, у безкрайому небі кольору твоїх очей, коли їх торкалося сонце, у твоєму джерелі, від якого ти навчився працювати без упину. І намагаюся радіти дощу, так, як радів йому ти. І я знаю, що іскра твого життя спалахує з новою силою в тих козаках, що стають до боротьби за волю України.
Олена КОТЛЯР,
кохана Сашка Капіноса
