Головна Новини «Вірші з війни» Бориса Гуменюка перекладено кримськотатарською і польською

«Вірші з війни» Бориса Гуменюка перекладено кримськотатарською і польською

Борис Гуменюк (позивний «Кармелюк») — боєць-доброволець (був заступником командира батальйону ОУН), український поет, прозаїк. Родом із Тернопільщини.
Був активним учасником Євромайдану. Автор проекту «Українські книги — українським тюрмам», координатор проекту «Інша література», член Національної спілки письменників України, заступник командира добровольчого батальйону ОУН у 2014 році, а з серпня 2015 року — голова Української військової організації.
На сьогодні «Вірші з війни» перекладено та видано кримськотатарською i польською мовами, а окремі вірші збірки перекладалися англійською, німецькою та російською. Форма його віршів досить незвична — чи то верлібр, «вільний вірш», чи то вірш у прозі.
Це вже третє видання збірки (доповненої багатьма новими віршами — не менш прямими, чесними та пронизливими, ніж попередні), котра пишеться вже майже п’ять років, і кожне нове стає дедалі повнішим.
У перших «Віршах про війну», які побачили світ у «Видавництві Сергія Пантюка» в 2014-му, було лише 14 текстів. Збірка, написана на передовій, була того ж року відзначена літературною премією імені Володимира Свідзінського та увійшла до списку премії «Найкраща книга 22-го Форуму видавців» у номінації «Спеціальна відзнака Міжнародного iнституту освіти, культури та зв’язку з діаспорою НУ «Львівська політехніка».
Борис Гуменюк вважає, що поділ на вірші та новели дуже умовний — «це все один текст». Говорить: якщо через рік-два-три знову буде книжка, це знову будуть «Вірші з війни». «Поки не закінчиться війна, я не бачу іншої назви для цієї книжки». Вважає, що для нього це особисте, а не література: «Я не хочу тут збутися як поет. До 2014 року поета Бориса Гуменюка не існувало, і якби не ця війна, його би ніколи й не було. І я волів би, щоб такого поета не було, бо я волів би, щоб не було цієї війни. Але раз вона вже є, і вона вросла мені вже в кістки, я писатиму про неї. Я сакралізуватиму українського солдата».
Як сказав на зібранні Богдан Червак, голова Організації українських націоналістів і перший заступник очільника Держ­комтелерадіо, автор писав цей двотомник рік, а паралельно ще вів дуже активне громадське та політичне життя: брав участь у різних заходах, зустрічався з людьми, допомагав завантажувати машину волонтерам, які їдуть на війну, сперечався з міністрами, захищаючи наших військових.
«Ми живемо на етапі так званих третіх визвольних змагань (перші — в часи УНР, другі — період Другої світової війни), — наголосив Богдан Червак. — Іде війна з Москвою, й ці новітні визвольні змагання повинні залишити в свідомості українців якийсь слід. Хто його має зробити? Письменники та поети! І сьогодні ті, хто взяли до рук зброю, одночасно творять і духовну пам’ять про російсько-українську війну. Один із них, можливо, один із найперших — Борис Гуменюк, завдяки якому ми не хвилюємося й не переживаємо, що ці визвольні змагання десь «загубляться» або ж будуть інтерпретуватися не так, як треба. Жорстока правда війни закарбована у його двотомнику. Борис на рівні художніх узагальнень показав подвиг новітніх героїв, зокрема, бійців із позивними «Хан», «Хохол», «Гестапо» і багатьох інших українців, які творять нову історію України та ОУН».
У свою чергу, директор видавництва «Ярославів Вал», письменник Михайло Слабошпицький зауважив: «Я є тією нудною людиною, яка майже все читає, й дійшов висновку, що наша література — найконсервативніше, що є в духовному житті України… До того, як прочитав 100 віршів з війни, мені не вірилося, що може бути така поезія, яка не хоче бути поезією, а хоче бути прозою. Вражає страшна деталізація автора… Прекрасними вважаю його «Заповіт», і ще із сім шедеврів цього рівня, зокрема, «Благословенна будь жінка» чи балада про хлопця, який тримає мобільник і намагається говорити…
У нашій літературі має принципово важливе значення те, що з’явились якісь грандіозні тексти, котрі дали можливість відчути час і нас у цьому часі, і те, що відбувається з нами. І Борис цілковито відповідальний за те, що відбувається на війні. Я б не розмежовував ці два томи, а назвав би книгою чи повістю про війну, бо невідомо, де закінчуються вірші й де починається проза, й навпаки! Це той випадок, коли втікають від жанрів і прийнятих правил. Борис пише про страшні і час, і людей, і війну, й слова в текстах дуже непоетичні — вони ніби звуглені, в агонії, корчаться… І, читаючи Гуменюка, ловлю себе на відчутті, що про це можна було сказати тільки так і не інакше!..»

Реабілітація творчістю

«Винуватець» зібрання зізнався, що першу свою картину намалював півтора року тому, додавши, що вірші й картини — це його специфічний спосіб реабілітації. «На жаль, у переважної кількості ветеранів реабілітації немає, хоча вони її конче потребують, — сказав Борис Гуменюк. — Тому дуже прошу всіх: коли десь бачите наших солдатів — виявляйте до них більше тепла, любові й уваги! Бо навіть, якщо колишній боєць з обома руками й ногами, то це ще не означає, що з ним усе гаразд… У всіх, хто воював, війна залишає глибокий відбиток у матриці його тіла. І це практично не лікується, цю «рану» все життя треба буде загоювати: ветеранський синдром — пожиттєвий!..
Війна — така річ, де ти лише познайомився з людьми, а за якийсь короткий час — втрачаєш їх… І, якщо із пораненими ти можеш згодом з кимось із них зідзвонитися, а когось і забути, то загиблі від тебе нікуди не діваються, особливо, коли ти везеш його тіло матері чи дружині… У тебе вже залишається певний обов’язок дбати про його дітей.
Одним із таких загиблих побратимів є Василь Кіндрацький («Кіндрат»), із яким ми були знайомі півроку. Він став мені найближчим другом. Один із віршів присвячений саме йому! Із ним я по­знайомився наприкінці листопада 2014 року, тоді він приїхав у наш підрозділ у Піски з Андрієм Юргою («Давид»). «Давид» був на війні лише півдня й загинув… Після цього я усвідомив, що не має значення, скільки ти воював — декілька років чи декілька годин!».
Пан Борис подарував у фонди Музею літератури свій перший військовий однострій-камуфляж, дві медалі (зокрема «За жертовність і любов до України») і… холодну зброю цієї війни — саперну лопатку. До слова, одна із новел двотомника так і називається: «Саперна лопатка» і написана на документальній основі. Як сказав Борис, це — найефективніша зброя цієї війни, без якої неможливо уявити ближній бій.
«Цю лопатку з гравіруванням львівський майстер Богдан подарував мені, а інші я відвіз у свій батальйон, — розповів пан Борис. — Держак до неї зроблено з клена, який був зрізаний 100 років тому січовим стрільцем (прадідом майстра) i схований ним на горищі, аби колись онук чи правнук зробив iз нього скрипку… Але настали такі часи, так собі міркує майстер, що сьогодні краще мати одну саперну лопатку, ніж дві скрипки! Бо ще не настав час поетів, а зараз час воїнів — тож бойова лопатка є в пріоритеті… Це все описано в новелі, i я це оповідання вважаю одним із кращих у книжці «100 новел про війну».
Є ще там одна новела: «Опришки (Гуцульський рід)», яка складається з декількох частин і базується на документальній основі. Там є епізод, коли в героїв оповідання поламалася коробка передач у волонтерському мікроавтобусі, а у «газона» — задній міст.
Грошей на ремонт не було, тож вирішили потрібну суму заробити, здавши мідь. Із Пісок пішли ближче до Донецького летовища вирізати з комунікацій мідні кабелі. І вирізали доти, поки не вилізли в терміналі, який уже був зайнятий ворогом.
Напоролися на сибіряків: двох зарізали й стали тікати назад. Устигли поставити розтяжки, на одній з яких підірвалися переслідувачі. І що вони з терміналу винесли, так це… «посадочний талон Донецького аеропорту». Ось він… Можливо, він існує в єдиному екземплярі. І я його теж дарую музею!»
Наостанок воїн-поет промовив, що не вірить ні в які переговори, а вірить лише в українську зброю, в українську армію! «І ми обов’язково повернемо Донбас і, як писав колись Сергій Пантюк: «І загнеться від спраги останній москаль в Севастополі!» Вони здохнуть від спраги на березі Чорного моря. Чи буде це ближчим часом, чи в якійсь осяжній перспективі, але ми мусимо йти у наступ і будинок за будинком звільняти, вибивати нечисть звідти. А потім засукавши рукави працювати з місцевим населенням: вони не винні, вони обивателі. Луганськ, як і Донецьк, — абсолютно нормальні українські міста, в чому я ще до війни мав можливість пересвідчитися; ми їх просто пустили на самоплив! Ми ж туди не їздили й вважали, що все буде робитися само собою. Треба було там працювати за свідомість людей. Але рано чи пізно — ми все повернемо!» — емоційно сказав Борис Гуменюк.
…Читати новели та вірші Бориса Гуменюка важко і боляче. Утім, iз текстів розумієш, що таких людей здолати неможливо.

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here