Головна Новини Війна – це трагедія кожної окремої родини

Війна – це трагедія кожної окремої родини

Сімя Тетяни жила у селі під Києвом. Жила до того, як за вікнами почулись вибухи російських бомб і снарядів, а над будинками почали літати ворожі ракети. Нині чоловік Тані – у теробороні, захищає Україну від расистської навали, хоча мав право перетнути кордон як багатодітний батько. А Таня з дітьми (5, 10 і 12 років) знайшла прихисток у далекій Франції. Яким був шлях матері з трьома дітлахами у далекі світи – читайте у матеріалі.

«Ми довгий час залишалися вдома під Києвом, сподіваючись, що загрози нашому дому не буде. Але вороги підступали все ближче, обстріли та бої було чути все частіше та гучніше, нормального сну не було давно. Кожен день наближав нас до думки, що все-таки мені з дітьми треба їхати. Чоловік залишається в теробороні. Таким було наше рішення. Хоч багато знайомих, дізнавшись, що ми поїхали, казали: “Ого, чоловік же також міг виїхати, як ти наважилась їхати без нього?”. Але для нас це було єдиним варіантом у такій ситуації».

Одразу домовилися про те, що їхати треба за кордон. Таке складне рішення потребувало детального плану. Адже їх чекала дорога без власного транспорту, з трьома дітьми та тільки найнеобхіднішими речами на невизначений термін.

Крім того, у Тані не було нікого, хто б міг хоча б просто бути поряд у цій непростій мандрівці. Ні мами, ні сестри, ні подружки.

«Я їхала з дітьми весь час сама і перебуваю тут також, по суті, з ними сама. – Каже Тетяна. – Родичів у нас за кордоном нема, їхати в нікуди було страшно і здавалося не менш небезпечним, ніж залишатися вдома. І тут я побачила, як моя знайома у Франції поширює запрошення українців у регіон, де нам готові надати допомогу. Схопилися за цю пропозицію. Хоч дорога чекала далека і, зрозуміло, що непроста.

Я поговорила зі своєю колишньою однокласницею, яка зараз живе у Варшаві. Вона погодилась нас прихистити на ніч для перепочинку в дорозі. І ми почали свій шлях. Спочатку електричкою з нашого села ми добрались до Київського Дарницького вокзалу. Там сіли на поїзд Київ – Львів. У Львові переночували ніч у моїх родичів. Вони відвезли нас наступного дня у Перемишль (дядькові 68 років, тому йому дозволили перетнути кордон).

У Перемишлі виникла несподівана перешкода. Ми розраховували на поїзд до Варшави, який є за графіком. Але вільних місць вже не було. Виникла перспектива затяжного очікування на вокзалі Перемишля, разом з сотнями українців. Але ми не затрималися там надовго, тому що прибули два великі автобуси «Перемишль-Варшава», які були призначені саме для людей з України.

Вийшло так, що у Перемишль ми прибули о 10 ранку, а вже о 17:30 добралися у Варшаву. До місця, де могла нас зустріти моя подруга, ми мали добратись електричкою. Волонтери скерували нас, але виявилось, ми приїхали не туди. Я постійно тримала з подругою зв’язок. Коли вона зрозуміла, що ми не на потрібній станції, приїхала і забрала нас. Ми втратили на цій помилці ще дві години, але ввечері вже були у теплому домі та у безпеці.

У Варшаві нам треба було знайти транспорт, щоб добратися у Францію. Обіцяні квитки для українців на літак Wizzair були умовно доступні. Черга за ними така, що можна отримати квитки через місяць і то, якщо пощастить.

Добиратися поїздами також виявилось непросто, тому що треба було робити пересадку в Німеччині. У цій країні в мене нікого знайомого нема. Тому я боялася заблукати чи сісти не у той поїзд.

Моя варшавська подруга знайшла автобуси у Францію. Один з них відправлявся через 2 дні. Ми вирішили записуватись на нього, хоч він прямував не у той регіон, куди нам було потрібно. Проживши два дні у Варшаві, ми сіли в автобус (а точніше, це був невеличкий мікроавтобус) і їхали 26 годин. Спати в ньому можна було тільки сидячи. Але діти перенесли дорогу добре.

Франція. Перші враження

Війна – відкриває у кожному невідомі нам самим ресурси. А ще війна може змусити починати нову сторінку життя, про яку раніше й гадки не мав. Такою сторінкою стала Франція для родини з-під Києва.

«Коли ми прибули у Францію, наші друзі приїхали по нас здалеку, щоб відвезти до місця призначення. Ще 8 годин дороги й нарешті ми прибули. Нам підшукали житло, у яке ми змогли одразу заселитися.

Де б ми не були, люди вже заздалегідь знали, що ми Українці) Ще з самої Польщі французи відзначились дуже активною підтримкою та увагою. У Франції також люди одразу намагалися чимось допомогти.

З собою у нас був мінімум речей. Не змогли взяти навіть м’які іграшки дітей, з якими вони зазвичай засинали вдома. Діти так не хотіли їх залишати, але ми не взяли жодної. Оскільки я була змушена розраховувати тільки на свої сили. У хлопців було два легкі наплічники.

Як сприйняли діти нову реальність?

«Дітям подобається. Найбільша проблема – незнання мови. А ще – відсутність автомобіля. Тому що моя машина залишилась в Україні, тут мені її дуже не вистачає».

Як плануєте розв’язувати питання освіти для дітей?

«Коли нам допомогли оформити документи на право тимчасового захисту, ми вирішили все-таки віддати дітей у тутешні школи та дитячий садочок. Хоч це не обов’язково, можна залишатися вдома, навчатися дистанційно у своїй українській школі. У місцеві заклади освіти діти можуть іти без проблем, їх там дуже гарно приймають. Але без знання мови діти просто нічого не розуміють. Тому плани на найближчий час – почати вивчати мову країни, яка надала нам прихисток».

Війна – це не тільки стрілянина і кров. Війна – це трагедія кожної окремої родини, кожного українця, який змушений приймати рішення, яких не хочеться приймати, розлучатися, коли розлука рве душу, вивчати нове, щоб вижити та мати змогу іти далі.

Війна – це дрібні пікселі великого історичного полотна. Щоб світ дізнався правду – не маємо права мовчати.

Дякую Тетяні за розмову і кожній людині світу, яка допомагає сьогодні Українцям. Разом – до Перемоги Добра!

“Довідкник для українок та українців, що прибувають до Франції через війну”

Галина Заболотна

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here