Була неділя. Ґазда повернувся з церкви. Як і зазвичай – у густо-густо вишитій сорочці, гаптованому кептарі. На ногах – в гуцульських постолах, онучах-гамашах. На голові – крисаня (повстяний капелюх): одне слово, празниковий гуцульський стрій. Чому так? Невже лише через те, що вівчарство, яким вже купу літ займається, має, так би мовити, прив’язку до гуцулів? Та ні, радше навпаки: дружина в Юрія Захарчука, з якою спільно ґаздують понад три десятиліття «з хвостиком», родом з Буковинського краю, з Кельменеччини. А гуцульськими традиціями, ремеслами, культурою цей чоловік захоплений безмежно, пише Чортків Сіті.
Автор: Максим Огородник
Колись, п’ятнадцять років назад, ми вже писали в Чортківській районній газеті «Голосі народу» про цього ґазду. Зацікавлено оглядали тоді його господарку і називали все, що угледіли, ніяк інакше, як екзотикою. Юрій Михайлович, оцінюючи почуте, лиш трохи скептично усміхався: він то добре знає, що за тим видивом ховається ще й яка виснажлива праця. Та для їхнього подружжя – улюблена. Вже тоді, в 2008-му, ґазда залюбки посилався на доречну поміч у пору становлення від буковинця Анатолія Левицького з Кельменеччини, що навчав його, початківця, азам многотрудного овечого фермерства. І ще інших господарів – зокрема і з Сокирянського району на Буковині. «То є велика наука», – потверджує тепер. І додає, що і знання, й уміння, а найголовніше – досвід, приходять з роками, коли добре наб’єш собі гулі. Хоча, розповідав, колись по декілька овець тримали в господарці його батьки. Тож це, мабуть, передалося ще й з генами. Потім було начебто аматорство: придбав лише п’ять голів у Молдові, згодом ще 15. Пригадував, як вони удвох з дружиною спершу поїли маленьких ягняток з пипки молоком. Мало-помалу вовняне сімейство розрослося: тепер налічує 150 голів, хоча бували й більш сприятливі часи.
Автор: Максим Огородник
Місцина у Шманьківцях достоту ототожнюється з гуцульським краєвидом: тут тобі й пагорби з соковитою пашею, тут і дзеркало ставу. Справді мальовничо. Свого часу фермер-вівчар Захарчук прибрав до рук одну з напіврозвалених колгоспних стаєнь і навів лад, де культивує вирощування овечок винятково каракулевої породи. Ще й як тим пишається, «каракуль», каже, перекладається з тюркської як «чорна троянда». Хоча в його отарі такий окрас не домінує, натомість – багато коричневого, сірого забарвлення. У пору нашого попереднього репортажу з його ґаздівства п. Юрій розповідав, що шкірки ягняток, схожі на смушкові шапки, шуби чи комірці, здає на Тисменицьку хутрову фабрику, де на них був неабиякий попит. А вовну зі вже дорослих овець – в Путилу на Буковині: для подальшого виготовлення там ковдр, ліжників, шкарпеток. Однак тепер той попит не сказати, що впав, – узагалі зник. Тож і шкіри, й шерсть, за словами господаря, практично «йдуть в землю».
Автор: Максим Огородник
Аби забезпечувати своє вовняне сімейство, фермер, звісно ж, мусить тримати поле. Бо ж відомо, що тваринництво з рослинництвом всякчас гніздяться обіруч. На десяти гектарах у Захарчуків культивуються пшениця та люцерна, кормові буряки і кукурудза. Заготовляються жом і силос. Тепер ось, напередодні жнив та в їхньому часі, – сіно й солома. «Хвалити Бога, Господь цього року дав добре літо, є багато сіна», – мимохідь стверджує в розмові господарева «половинка». Потрібна техніка теж є – а як же без неї? Та цим нікого не здивуєш, позаяк має ґазда ще й свого вірного, сказати б – ексклюзивного помічника вже з давніх-давен – трудягу-ослика. Це вже не перша особина у віслючому роду: першою була ослиця на ім’я Магарита. Це не граматична помилка: означення «магарі» (з болгарського) – «осел». До такого тлумачення п. Юрій вдається й тепер, представляючи вже сина Магарити – Юзька. То – своєрідна тяглова сила, помічна, коли треба підвезти возом зерно чи борошно, чи всілякий-різний корм.
Автор: Максим Огородник
Справжньою родзинкою ґаздівства Захарчуків (без перебільшення!) є домашнє виготовлення ними з овечого молока різновиду сиру – бринзи. Витоки того ремесла – теж з Буковини: Кельменеччини, Сокирянщини, чому їх навчили друзі. Займається тим господиня – Любов Дмитрівна. Справа доволі клопітна та кропітка: адже поєднує цілу низку процесів. Та й не настільки значний вихід готової продукції, щоб поставити її на потік. Та все ж краяни знають про те, де є змога придбати пресмачнючу бринзу, тож і навідують фермерське ґаздівство Захарчуків. До слова, й наша журналістська бригада якось в міжчассі від першого до наступного репортажів теж вдавалася до такого кроку.
Автор: Максим Огородник
Є в їхньому ґаздівстві й певна символіка. Ось погляньмо: ґазда – Юрій, що значить, як стверджує він сам, «плугатар», «хлібороб». І власне в день свого патрона, на святого Юрія (6 травня), що є покровителем тваринництва, там вперше після зими отара овець виходить з кошари на пашу (так споконвіку чинили селяни). Вівчар чіпляє вівцям власноруч виготовлені дзвоники – аби гучно було, аби святково! Вдягнувши празниковий стрій, Юрій Михайлович ще й супроводжує той вихід вовняного сімейства співом трембіти – точнісінько, як на Гуцульщині! «Звідки трембіта? – перепитує. – То мені зробив майстер Михайло Тафінчук з села Буковець Верховинського району на Франківщині. Він виготовляє дудки й ріжки, сопілки, цимбали, трембіти. Дуже хотів я національну українську одежу. Побував у Верховині та й припав мені до душі гуцульський стрій. Бо Гуцульщина – чудовий край: люди талановиті – музиканти, трудяги. Замовив там для себе і топірець, і тайстру (шкіряну торбину з тисненням, що носять через плече), і ремені, й шапку-рогатку, і сорочку довгу – аж до колін…».
Автор: Максим Огородник
Шкода, що нам не пощастило «впіймати» таке мальовниче видиво. Сподіваємось, все попереду. Аби лиш мир запанував на нашій землі.
Автор: Максим Огородник
