Уродженка Колиндян Чортківського району Галина Базар (Хлопецька) майже двадцять років проживає в Португалії. Вона добре пам’ятає той день, коли складаючи валізу, поклала у її кишеню маленький клаптик полотна, у який загорнула голку з нитками. «Нехай це буде моїм оберегом, який нагадуватиме про Україну і мою улюблену справу», – подумала тоді жінка. Була певна, що навряд чи знайдеться час вишивати, бо врешті не заради цього їде на чужину. Але згодом Галина зрозуміла, що саме це ремесло, яке передалося їй від бабусі і матері, стане для неї віддушиною, символом і гордістю її роду, пише “Сільський господар”.
ПЕРШИЙ ІСПИТ СКЛАЛА НА ВІДМІННО
– Саме мамі і бабусі Домці я безмежно вдячна, що навчили мене вишивати, – каже Галина Базар. – Коли згадую свою малу батьківщину, то завжди в уяві бачу маму за вишиттям. Вона не розлучалася з ним навіть тоді, коли поїхала на заробітки в Італію. А в бабці Домки, яка мешкала у Малих Чорнокінцях Чортківського району, взагалі були золоті руки. Вона вміла все: шити, вишивати, в’язати спицями і гачком. А як смачно вона готувала! На канікулах я із сестрою Любою часто приїжджала до неї. Бабця завжди мала для нас заняття: щоб ми не байдикували, давала нам у руки полотно і голку з нитками. Або ж вчила в’язати.
Ми залюбки слухали бабцині настанови і по-дитячому вправно орудували голкою та спицями. Утім більш серйозно я почала вишивати, коли працювала в енергослужбі Тернопільського депо. У той час вишивання було дуже популярним серед моїх співробітниць. Я хоч і знала його елементарні ази, втім вважала, що їх недостатньо, аби вишити, приміром, якусь картину. Та колеги наполягали на своєму і одного дня, приїхавши додому, я попросила у мами полотно. А вона в той час вишивала скатертину. Каже мені: «Бери і завершуй її». Свій перший іспит я склала на відмінно. А далі були картини, ікони, серветки, рушники.
«СЕСТРА – МОЯ НАТХНЕННИЦЯ»
2002 року Галина Базар подалася на заробітки до Португалії. Перед тим туди поїхав її чоловік. Звісно, що на початках про вишивання годі було й думати. Але руки й серце завжди тягнулися до клаптика полотна, який лежав у внутрішній кишені валізи. А ще про вишивку не дозволяли забути мама, яка на той час працювала в Італії, і сестра Люба, яка нині мешкає у Колиндянах.
– Люба завжди була моєю натхненницею, – каже Галина. – Коли б не зателефонувала їй, то обов’язково бодай кілька хвилин ми присвячували вишиванню. Тепер на цю тему говоримо по телефону чи не найбільше. Ділимося з нею ідеями, сестра передає мені до Португалії заготовки для вишивки. Саме Люба й підштовхнула мене зайнятися мікровишивкою. У той час вона ще не мала такої популярності, як зараз. Але зі схемами я вже була знайома – мама з Італії передавала мені багато журналів із вишивки. А якось у магазині я побачила фурнітуру для брошки. Так вона мені сподобалася, що одразу розповіла про це Любі. Вона й каже: «А чому б тобі не оздоблювати біжутерію?» Зізнаюся, перша спроба була нелегкою. Але брошка із вишитим маком вдалася на славу. Її я подарувала своїй сестрі. Потім я знайшла в місті магазин із великим вибором фурнітури для біжутерії і вже шість років є його постійним покупцем.
В ОДНОМУ ХРЕСТИКУ – ЧОТИРИ МІНІАТЮРНІ
– Мікровишивка – це майже ювелірна робота, яка вимагає величезного терпіння, адже узори надзвичайно мініатюрні, – розповідає Галина. – Складність такого процесу – у розмірі стібків. В одному звичайному хрестику поміщається чотири мініатюрних. Іноді хрестик має менше міліметра, усе залежить від щільності полотна. На одному квадратному сантиметрі може бути кілька сотень стібків. Оскільки все дуже дрібне, потрібно виразно бачити маленькі деталі. Тому в моїй сім’ї вже добре знають, що коли я працюю, то мене не можна турбувати. Зазвичай я беруся за голку ввечері. За три години можу вишити сережки.
І ПОРТУГАЛЬЦЯМ ЛИЧИТЬ УКРАЇНСЬКЕ
Галина розповідає, що мікрохрестиками можна вишити все, чого прагне душа, і зробити з цього сережки, персні, кулони, браслети і брошки. А також закодувати ім’я, створюючи таким чином оберіг. У творчому доробку майстрині також є ікони, картини, які вона вишиває нитками та бісером. З дрібних намистинок умілиця творить неймовірної краси кольє, а бісером оздоблює шкатулки та сумки, які користуються неабиякою популярністю серед молоді.
– Здебільшого мої прикраси замовляють наші земляки-українки, особливо вчителі українських шкіл, – розповідає Галина. – Це й не дивно, адже всі моїй роботи мають у собі український дух. Тому й такі близькі вони українському серцю. Та й квіти на прикрасах – ромашки, волошки, маки – нагадують усім нам про батьківщину. Часто жінки просять сережки і кулони у вигляді серця, оздоблені синьо-жовтими нитками. А якось одна українська організація в Португалії замовила у мене півсотні брошок із вишитим тризубом. Португальським жінкам мої роботи теж подобаються. Коли бачать мініатюрну вишивку, то не можуть відвести погляду від неї. Вони дуже люблять і цінують український хенд-мейд.
«НАШОМУ РОДУ НЕ БУДЕ ПЕРЕВОДУ»
Вишиті дивотвори Галини Базар нерідко можна побачити на виставках, які організовує українська діаспора в Португалії. Виручені кошти наші земляки спрямовують на підтримку української армії, дітей та родичів військових, які загинули на Сході України. Також Галина разом із сестрою Любою долучилася до створення вишитих експозиційних обкладинок 25-томного видання «Соло надірваних струн», у якому будуть зібрані історії вдів, чоловіки яких загинули під час Революції Гідності та у війні на сході України.
Натхненницею та ініціаторкою цього масштабного проекту є уродженка Чорткова, нині жителька Португалії Марія Дребіт. А авторкою новел – Наталія Хаммоуда, яка народилася у селі Кошилівці колишнього Заліщицького району, тепер з сім’єю вона проживає в Італії.
– Вперше на таку виставку мене запросила волонтерська асоціація «Янголи милосердя», яка вже багато років працює в Португалії, – розповідає Галина Базар. – Там я зустрілася з земляками з Чорткова та його околиць. Ця зустріч була настільки теплою, що мені здалося, наче я повернулася додому. Вже майже двадцять років минуло з тих пір, як ми з чоловіком виїхали з України. Тут, в Португалії, народився наш син Олександр. Цього року він успішно завершив 12-річне навчання у португальській школі, а також отримав сертифікат про закінчення 9 класу української школи «Дивосвіт». Я безмежно радію, що Сашко цікавиться історією України. Він досконало володіє українською. Торік син попросив мене, аби я навчила його вишивати. А згодом він поділився своїм досвідом із однокласницею з португальської школи. Для материнського серця це неабияка втіха і впевненість, що нашому роду не буде переводу.
Марія БЕЗКОРОВАЙНА
