Головна Новини “Виховав ціле покоління мужніх, вольових спортсменів”: тернополянину Ігорю Конотопському присвячується…

“Виховав ціле покоління мужніх, вольових спортсменів”: тернополянину Ігорю Конотопському присвячується…

Днями воїну Ігорю Конотопському присвоєно звання «Почесний громадянин міста Тернополя». Хоча в спогадах, думках, молитвах усіх, хто знав чоловіка, він завжди залишиться не те, що почесним, а найкращим…

«Сьогодні 40 днів, як ти покинув нас і цей світ… Так раптово, так несподівано… Ти поповнив ряди Небесного війська, адже Всевишній найшвидше забирає у своє Царство найкращих!

…Для мене і твоїх синів життя змінилося назавжди і безповоротно! Відтепер кожен наш день починається та закінчується молитвою за упокій твоєї душі. Хоча ми й досі чекаємо твого дзвінка… Як багато ще не сказано, як багато чого ще не зроблено…

Реальність прийде до нас пізніше, коли всі твої побратими повернуться з великою перемогою додому та міцно обнімуть всіх своїх рідних, друзів. Твоїх міцних обіймів ми вже не відчуємо ніколи… Приходь до нас хоча б у наші сни. Ти завжди будеш жити у нашій пам’яті, у наших серцях!

Дякую, сумую, пам’ятаю!

Колись у Небі знов зустрінемося ми,

Не буде рук – обнімемось крильми».

Цей пост написала дружина загиблого військового Людмила Конотопська. У ньому стільки болю, розпачу, а водночас любові і подяки.

Ця стаття-спогад присвячується людині, котра виховала ціле покоління мужніх, вольових, дисциплінованих спортсменів. Чоловікові, котрий у перший же день, коли клятий ворог ступив на українську землю, не роздумуючи, пішов у військкомат. Воїну, який, попри проблеми зі здоров’ям, не залишився в теплій домівці, а в холодних окопах ділив шматок хліба із побратимами, пише газета “Свобода”

Обирав професії не для слабодухих…

В редакцію зайшла жінка. На шиї чорна хустка, а в очах стільки болю, туги і розпачу, що й не передати. Вона прийшла розповісти про сенс свого життя, своє кохання, надію й опору, які у неї забрала клята війна. Пані Людмила погодилася на інтерв’ю, щоб спогад про її мужнього чоловіка залишався в наших серцях надовго.

«Ігор народився у селі Чернелів-Руський, в простій селянській сім’ї. Мама працювала дояркою, тато – будівельником. У сім’ї було троє дітей. Ігор був наймолодшим. Часи були дуже не прості. Батьки важко працювали, тож не могли приділити належної уваги дітям. Тож Ігоря виховувала вулиця. Були різні ситуації, підлітки є підлітки. Якось ще в сьомому класі вперше спробував алкоголь. І з тих пір зрозумів, що це – зло і він більше з ним «не дружитиме».

А ще змалку знав, що має себе захищати, бути сильним, тому почав займатися спортом. Збирав біля себе однодумців.

Вчився в Збаразькому училищі, здобував фах столяра-паркетника. Потім пішов в армію, дослужився до замкомандира взводу. Але хотів поставити на місце одного із командирів, то його відразу ж понизили у званні. Вже тоді не терпів несправедливості. Хоча цим вчинком дещо перекреслив свою кар’єру, адже планував вступити у школу міліції.

Після служби в армії працював вантажником в магазині спорттоварів, був учнем слюсаря механообробних робіт на заводі «Ватра». А у 1985 році поїхав у Калінградську область і став матросом».

Найкращий тато і чоловік

Якось Ігор приїхав з Камчатки у відпустку і випадково познайомився з Людмилою. Хоча, хтозна, чи бувають в житті випадковості, мабуть, так сходяться дві половинки.

«Я тоді навчалася в десятому класі. Прийшла з подругами на танці в сільський клуб в Великих Бірках, де жила. Не буду вдаватися в деталі, бо довго розповідати. Але скажу, що спершу зовсім не сприймала його як кавалера. Він же був на 8 років старшим. Але склалося так, що ми почали зустрічатися. Ігор повернувся на Камчатку. Ми довгий час переписувалися. А які він писав мені листи! Я донині їх зберігаю і часто перечитую. Надто тепер… Називав мене «моя кохана», і не інакше. Навіть після одруження.

І вже за рік ми з ним одружилися. Наступного разу він приїхав з обручками. Що можу сказати, я йому нерви добре з’їла, була дуже молода і норовлива. Певне, саме це його в мені і вабило. За якийсь час у нас народився первісток Юрко… А через вісім років – Олександр».

Людмила каже, Ігор був надзвичайним татом. З перших днів життя синів він присвячував їм усього себе. Не було жодної поїздки, куди б він їхав сам, скрізь із ними. Для них тато став прикладом. Вони змалку займалися спортом, знали, що таке дисципліна, здоровий спосіб життям. Тато виховував з них справжніх чоловіків, яким сам був.

Все життя займався спортом

«Для Ігоря спорт був цілим життям. Люди в труну кладуть костюми. Я ж поклала кімоно з синім поясом. Бо знала, що воно для нього означало. Чоловік був інструктором китайської гімнастики УШУ. Завжди вів здоровий спосіб життя. Щодня тренувався. Їв пророслу пшеницю. Практикував голодування. Займався моржуванням. В нього була неймовірна сила волі.

В 1990-х було дуже важко. Я з малим на руках, без роботи. Ігор намагався робити усе можливе, щоб забезпечити сім’ю. Тоді разом із кумом Андрієм відкрили в будинку культури гурток карате. У нього було дуже багато вихованців, з якими спілкувався до останнього.

Чимало хлопців нині на фронті воюють. Телефонували Ігорю, дякували, казали, що спортивна підготовка допомагає їм долати труднощі на передовій. Один із них – Василь Сентик, з перших днів на війні. Був у розвідці ГРУ. Зараз він перебуває в клініці Шалімова. На нього чекає непроста реабілітація».

Пані Людмила розповіла, що останніми роками Ігор надзвичайно активно займався у спортивному клубі «Характерник». Відкрив разом із другом Ігорем Бойцівим школу айкідо «АГАЦУ».

Ігор багато працював, щоб прогодувати сім’ю, а зрештою опинився на авторинку. Там разом із друзями продавали запчастини до іномарок. Починали з маленького кіоску, згодом вдалося дещо розширити бізнес.

«Не пам’ятаю, щоб він скаржився, що втомлений. Був дуже активним. Любив природу, відпочинок в лісі, сплави по Дністру. Сини завжди і скрізь були з ним».

Вдома завжди було людно…

Ігор був надзвичайно компанійським, мав багато друзів. В домі Конотопських завжди було людно.

«Пам’ятаю, як в нас відбувалася церемонія посвяти для нових вихованців. Новоприбулий мусів випити літровий черпак чаю. Це було дуже весело. Донині хлопці телефонують, приїздять. Для них Ігор був не просто вчителем, а наставником, другом, з яким можна було поговорити, порадитись. Для них звістка про його смерть теж стала страшним ударом…»

Пішов добровольцем у перший же день…

У серпні минулого року і Людмила, і Ігор перехворіли коронавірусом. В Ігоря почалися проблеми із серцем. Чоловік саме в день народження пережив інфаркт. Як з’ясувалося, він був повторний, перший, сам того не відаючи, переніс на ногах.

Дружина каже, Ігор нізащо у світі не хотів лягати в лікарню. Але завдяки синам, котрі наполягали, просили його, друзям, котрі дали клич про допомогу, Ігоря таки прооперували, поставили йому стен.

«Завдяки їхній допомозі і підтримці в Ігоря був ще цілий рік на життя… (розплакалась). Він проходив реабілітацію, щодня приймав ліки. Для нього, спортсмена, котрий за все життя, напевне, таблетки аспірину не випив, це було велике випробування. Він завжди казав, що спорт і здорове харчування – це найкращі ліки…

Вранці 24 лютого ми мали йти до лікаря на обстеження. Аж тут нас ошелешили страшною звісткою – напали москалі. Ігорю робили обстеження і він казав: «Давайте швиденько, бо труба кличе».

Лікар здивовано запитав: «Ви хіба військовий?» Ігор обурено відповів: «А що, для того, щоб захищати країну, треба бути військовим? Хто піде, якщо всі будемо сидіти в теплих домівках?». 

З поліклініки Ігор разом із старшим сином поїхали у військкомат. Однак їм відмовили. У сина проблеми із зором. А Ігор не тямився від злості. Він дуже хотів йти воювати, захищати.

Три дні просидів під військкоматом. Спершу разом з побратимами перебували на території області. Згодом їх перекинули на Полтавщину, в село Опішня. В липні вони опинилися на Сумщині, а звідти чоловік вже не приїхав…

Не витримало серце Героя

18 серпня Ігорю виповнилося 59 років. Того дня він зателефонував до дружини. Довго розмовляли, про все на світі. Та Люда не могла наговоритися, просила:

«Ще не клади трубку, ще щось скажи, ще з дітьми треба поговорити».

Домовилися, що ще ввечері зателефонує. Та телефон вперто мовчав…

«Наступного ранку я поїхала до сина в Тернопіль. Сини, друзі вже знали, що Ігоря нема. Але не знали, як мені про це сказати, ніхто не міг наважитися…

Помер мій Ігор на посту. Того дня були сильні обстріли. Коли хлопці прийшли його зміняти, Ігор спершу жартував. Його побратим Володя Коваленко розповів, що після обстрілів запанувала мертва тиша. Хоч вони були далеко один від одного, та почув, як Ігор захрипів. Кинувся до нього, а він вже був мертвий…»

Людмилі важко згадувати той день. Каже, було важко на серці, чогось злилася на все. Всі довкола вже знали страшну новину і запитували її: «Як ти? В тебе все добре?» Жінка лише знизувала плечима, а що може бути не так.

Телефонував молодший син з-за кордону, який першим і дізнався новину. Розмовляли про все, і ніяк не міг наважитися розповісти.

Гуляли того дня із старшим сином по Тернополю, він очима повними відчаю дивився на маму і теж не міг слова мовити. Ввечері до Люди прийшли в гості подруги, які теж знали про важку втрату.

Зателефонував вдруге молодший син, розпитував про здоров’я. Жінка йому каже:

«Сину, та все добре. Тільки ось тато чомусь ще не дзвонив. Мав ще вчора ввечері… Після хвилини мовчання він тихо мовив: «Тата серце схопило. Тата більше нема».

З того моменту я практично нічого не пам’ятаю…»

Ігоря Конотопського похоронили у Великих Бірках на День Незалежності, 24 серпня. Був дуже велелюдний похорон. Приїхали друзі, знайомі, вихованці… Ніхто не міг повірити, що Ігоря вже немає.

Людмилі запам’яталась зустріч з Іриною Кіналь, її син – чемпіон світу з джиу джитсу. Вона сказала, що Сергій не має можливості приїхати, що перебуває в Болгарії на змаганнях, але попросив її приїхати. Плакала і все повторювала: «Якби не Ігор, мій син пішов би зовсім іншим шляхом…»

Для усіх Ігор Конотопський був прикладом хоробрості, самопожертви, мужності. Він зробив за життя надзвичайно багато доброго, не з одного важкого підлітка виховав справжнього чоловіка, завдяки його настановам чимало хлопчаків стали на правильну життєву дорогу.

Вічна пам’ять… Герої не вмирають!

Автор: Зоряна ДЕРКАЧ

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here