“Одразу хочу вибачитись перед категоріями людей, що буду описувати. Перед одними за те, що прямолінійно описуватиму якісь моменти життя, а інших, що заслабкі епітети писатиму (матюки в нашій групі заборонені ж..)
Отож. Ще за моєї пам‘яті було два моменти, після яких це навіженство, безнаказаність та безстрашність закінчувались. Перший, коли біля ратуші збили підлітка. Другий – коли у парку слід від падіння довго змивав дощ і ноги прохожих затоптували суху кров. У обох випадках – трагічні наслідки і у обох випадках – підлітки. Після цього батьки діставали якись страх і видимість розуму і не купували чадам транспорт «не по віку»…
Це було давно. Ці історії забуті. Підросло свіже покоління безпечних і недалекоглядних батьків. Підросли і «хрущі», як їх лагідно називають автомобілісти. Щовечора я спостерігаю табуни дітей на мопедах без єдиного засобу захисту, по двоє на одномісних пуркалах. І якщо ви думаєте, що купили дитині штуку, щоб кататись і отримувати естетичну насолоду – ви помиляєтесь. Ви вручили дитині «лотерею»: чи приїде він живим додому, чи приліпиться на чиємусь бампері, коли із такими ж влаштовує перегони по дорогам загального користування.
Чомусь складається враження, що окрім мене цю проблему не бачить ніхто. Ні батьки у силу неспроможності це зрозуміти. Ні поліція, котрі «поки не лупне – не хрестяться (чит. поки не буде чергової жертви не рухнуться). Даю підказку: щовечора на «універмазі» та біля пам‘ятнику Агнона – не початий край роботи (їзда без шолома і без документів)
А «надихнуло» мене на цей пост прохання мого 15-ти літнього сина купити йому скутер… Думаю, відповідь ви зрозуміли. Цим самим я зберіг йому здоров‘я, а можливо і життя на декілька років точно.
Чекаю вас в коментарях для обговорення проблеми. Або її немає і я собі напридумував ?
(Цей текст пишу під рев 50-ти кубових моторів під вікнами)”, – пише Oleg Grebenovsky у групі Бучацькі справи
