Поет з Тернопільщини Борис Гуменюк приїхав з фронту, аби презентувати тернополянам свою книжку «Вірші з війни». В Українському домі «Перемога» заступник командира добровольчого батальйону ОУН розповів, чому почав писати вірші на війні, прочитав улюблені поезії та познайомив тернополян зі своїми бойовими побратимами, які приїхали з передової.
“Я 21 рік не писав віршів, а коли потрапив на фронт 22 червня, то в першого дня почав писати, – розповідає Борис Гуменюк. – Надихнув мене хлопчина з Чорткова. Йому було лише 19 років. Я познайомився з ним. А через кілька годин побачив таку сцену – він сидів на колоді, ніс бойовий пост. В одній руці тримав автомат, а в другій мобільний телефон і намагався написати смс-ку. В нього це не виходило, адже треба було робити щось одне: або тримати автомат, або писати повідомлення. Але він не міг позбутися ні одного, ні іншого… Ця сцена мене зворушила. Я відразу сів і написав вірш…”
А вже за кілька місяців на світ народилася збірка «Вірші з війни».
«Час на війні – це щось таке, що йде зовсім по-іншому, – пише письменник на сторінках книжки. – Він не вимірюється ані годинником, ані календарем. Бодай тому, що вимірюється життям твоїх товаришів. Отих матюкливих, інколи трохи зляканих, але таких, таких, таких пацанів, що кожного з них хочеться собою прикрити. Зрештою, чорт забирай, він вимірюється твоїм власним життям…»
Заступник командира добровольчого батальйону ОУН по роботі з резервом Василь Кіндратський розповів, що у батальйоні більше бійців із східних областей, десь 70% російськомовних. Оскільки батальйон добровольчий, то основна частина зброї, якою доводиться воювати, «віджата» у сепаратистів.
“«Віджимаються» і бойові установки, і машини, – розповідає Василь. – Інколи доводиться міняти джипа на гранатомет, адже нам допомагають лише прості люди та волонтери. Інакше, без вашої допомоги не вистояли б, ані ми, ані армія. Я твердо переконаний, що Дебальцеве було здане цілеспрямовано і війська відійшли, адже там не було добровольців”.
Борис Гуменюк розповів, що добровольці не погоджуються із так званим перемир’ям.
“Звичайно, ми воюємо в структурі Збройних сил України, виконуємо накази, – каже поет. – Але ми вважаємо, що це перемир’я за наш рахунок. Ми вважаємо, що не можна говорити про мир, коли ворог на нашій землі. Але в нас немає іншого виходу, як воювати. Нам потрібно вигнати ворога з рідної землі. Мир за всяку ціну – це поразка…Я переконаний, якщо зараз ми підемо з поля бою, рятуючи власні шкури, то через 10 років на це поле бою повернуться наші сини…Нинішнє військове керівництво України не готове перемагати. Вони щонайменше некомпетентні і налякані. Мені телефонують багато чоловіків з усієї України, які хочуть в батальйон. Я питаю, чому вони не йдуть в армію. Відповідь проста: ми не довіряємо цим генералам і не хочемо служити під їх керівництвом. Це найбільша проблема, коли народ не довіряє своїй владі, а солдати не довіряють своїм генералам. Тому потрібні зміни. І в політичному сенсі рано чи пізно нам прийдеться брати Київ”.
