Чомусь власне так мені видалося за доцільне наректи нашу землячку – чортків’янку, що мешкає в Заводському, Валентину Судан. Втім, для того є ще й наскільки значущі підстави. Варто спершу хоча б поглянути на ось ці світлини. Яскраві барви на них гармонійно переплелись, поєднуючи символи України та братньої нам Франції, пише Чортків Сіті
Фото: зі Facebook-сторінки Валентини Судан
То все – творіння багатої уяви та вправних пальців майстрині, яка окреслює свій доробок лаконічно: «Все життя шию, в’яжу, вишиваю, роблю всяку красу». Каже, довший час працювала в торговому центрі «Стиль» у відділі тканин. Виготовляла сценічні костюми для танцювальних колективів будинку культури селища цукроварів (і зокрема зразкового «Джерельця»), в яких самодіяльні танцівники представляли українське мистецтво й за кордоном. Ну от ми й добралися до витоків, хоча п. Валентина хибно стверджує, що вперше вибралася з рідних серцю теренів лише торік. Виходить, її творчість «помандрувала» світами значно раніше за неї саму.
Фото: зі Facebook-сторінки Валентини Судан
Ми познайомились після того, як п. Валентина поділилася на своїй Facebook-сторінці звісткою, що її робота потрапила до Голови Верховної Ради України в часі його перебування у Франції місяць тому. І то зовсім не випадково. Ось цей пост: «Моя робота в руках Руслана Стефанчука. Щиро вдячна сенаторці Nadia Sollogoub-Thollenaz за замовлення і за відгук: «Дорога Валентино! Передала Ваш неперевершений подарунок з кольорами України та Франції, як і домовлялися, Президенту Української Ради Руслану Стефанчуку. Це дивовижно, він був дуже зворушений! Молодці і дякую!».
Фото: зі Facebook-сторінки Валентини Судан
Зателефонувавши, я попросила майстриню деталізувати обставини такої приємної оказії для всіх нас, її земляків та українців загалом.
– Звичайно, я не очікувала того, щоб потрапити до Франції, – розповідає жінка. – Два роки доглядала дітей племінниці. Коли почалася фаза повномасштабної війни, вона попросила мене привезти їх сюди. Повезла і трішки «застрягла», – піджартовує. – Але не нарікаю. Я тут з донькою Катею. Мій чоловік якраз перед війною помер. Тож обставини так склалися, і під них треба підлаштовуватися.
Фото: зі Facebook-сторінки Валентини Судан
Мешкають, каже, в невеличкому селі неподалік містечка департаменту Невер в історичному регіоні на сході центральної частини Франції – Бургундії. У селі наразі лише четверо українців, а ось в місті функціонує ціле братство, забезпечуючи українсько-французьку допомогу. «Вже закупили і відправили в Україну авто швидкої допомоги, доправляють у військові шпиталі ковдри, продукти, медикаменти і плюс зараз закуповують ще одну машину швидкої, – перелічує п. Валентина. – І просять мене виготовляти пам’ятні дарунки прихильним до нас французам зі спільною для наших держав символікою», – додає.
Фото: зі Facebook-сторінки Валентини Судан
І ще пишається, що завдяки отаким, як вона з донькою, україномовним українцям (а їх ну дуже мало!) місцеві французи задля раціонального спілкування додали у свої смартфони транслейти (автоматичні перекладачі) на українську мову. Ще й вітатися почали українською! Ось так.
Фото: зі Facebook-сторінки Валентини Судан
– Зараз я завершила ще одну роботу – для місцевої пожежної частини, яка дуже багато допомагає з доставкою гуманітарної допомоги в Україну, – розповідає наша землячка. – Вишила їхню емблему – поруч два голуби. А моя Катя тепер поїхала в Безьє – це місто-побратим Чорткова. Познайомилась з їхнім мером, уже знаним чортків’янами. Наших українців попросили вишити герб Безьє. Тож тепер виношую ту задумку.
Фото: зі Facebook-сторінки Валентини Судан
Майстриня зізнається, що наразі виготовила власноруч чимало дарунків для тамтешніх доброчинців. І не зупинятиметься. «Кожен українець, – каже, – там, де він є, на своєму фронті наближає нашу перемогу і робить все можливе, щоб світ нас почув».
Фото: зі Facebook-сторінки Валентини Судан
Істинно такі прості люди, як чортків’янка Валентина Судан, – негаласливі патріоти зі стійкою національною позицією, кожною клітиночкою душі віддані отчому краю, проте розкидані війною по світах, нині мимохіть стали амбасадорами (посланцями) українства. Нашої мови, культури, звичаїв. Тонко й ненав’язливо вони доводять всій планеті те, що раз у раз повторює моя співрозмовниця, вповні збагнувши сенс цих слів далеко від рідного порогу, у Франції: «Україна – це дуже круто!».
