Головна Новини Автобус “Чернівці-Тернопіль”: залишитися в живих

Автобус “Чернівці-Тернопіль”: залишитися в живих

7:45. Біжу на автовокзал, ледь відкриваючи очі. Бажання спати і поїсти чомусь радить розвернутися і піти додому. Але ні, думаю одразу я, та з іще більшим кроком чешу на вокзал.

Міняю електронний квиток на звичайний. На щастя, це (нарешті) робиться достатньо швидко.

На платформі вже чекає автобус. Нуу, як автобус: рожева маршрутка без ознак зручності і того, що цей транспорт не перетворить пасажирів на мішки картоплі.

Чернівці-Тернопіль. Місце #5.

Я заходжу в автобус і намагаюсь знайти своє місце. Замовила спеціально біля вікна, бо дуже люблю спостерігати за деревами і маленькими селами, які пролітають за вікном. Особливо красиві картини вимальовуються восени.

Я довго вдивляюсь у кожен міліметр салону у пошуках позначок до сидінь. Попутно ловлю вранішній “відблиск” вчорашнього дня – п’янкий аромат перегару. Лише за хвилину знаходжу щось схоже на #5. Здається, я тут зайва: на моєму місці вже сидить жіночка. “Ну знооову”, – думаю я, пригадуючи свою попередню поїздку за таким ж маршрутом рік тому. Безбілетники без жодного відчуття того, що зараз, у цьому житті, вони “не на своєму місці”, покірно чекають водія, потираючи сотку в руках, щоб заплатити.

Хто добре зі мною знайомий, то вже здогадується, що всередині назріває бажання віднайти справедливість і таки вмоститись на своє місце. Та за мить я знаходжу джерело ароматів: на 6-му місці сидить чоловік із виразом обличчя “Єсі я встану, то ляжу в проході”.

Тепер, окрім сну і голоду, просить повернутись додому і здоровий глузд. Я, як і часто це роблю, його ігнорую. Проходжу по салону далі. На щастя (для водія), знаходжу вільне місце. Не біля вікна, не спереду, але вільне. Сіла.

За кілька хвилин до салону заходить ще декілька людей.

“Я тут місце пакєтіком займала. Пустіт’”, – говорить до мене жінка у яскраво-червоній кофтині. Вона пролазить через мене на місце до “пакєтіка” і врешті сідає. Тепер замість цілого 14 місця у мене є ледь половина. Головне, що сусідці зручно.


“Нічо не роби, я сама усьо зроблю. Пожди, зари буду”, – намагається не кричати в трубку власниця червоної кофтини.

Поки жінка розбирається із кимось по телефону, по салону йде збирати дань водій. На заповнений салон лише троє людей знають, що у автобусах також їздять по квитку. Зібравши гроші, водій прямує до свого місця. Маршрутка рушає.

Я намагаюсь хоч якось скласти себе у свої півмісця. Коли ти з рюкзаком, вдається це не з першого разу. Тобто взагалі не вдається.

Ще менше шансів нормально розміститись стає тоді, коли водій ледь не кожні 10 метрів зупиняється і збирає всіх, хто його зупиняє або ж стоїть на зупинці. Ліворуч простору через жіночку не залишилось, праворуч і над головою його теж меншає: в автобус напихаються люди, перетворюючи маршрутку в банку шпротів.


Така голодна тут не лише я. Моя сусідка теж, здається не снідала, тому вирішує зробити це зараз. Напевно, у неї якась така дієта, і дуже важлива, бо з “пакєтіка” вона дістає насіння соняшника. За секунду моє вухо поміж цілковитої тиші вже вловлює звуки тріскання насіння між зубами червонокофтої пані. Для людини, яка не терпить три речі – чавкання, хрускіт огірків та тріскання – це здається пеклом.

Моїм порятунком стає плеєр. Хоча заглушити шум від цього «гопніка» в червоній туніці одразу не вдається. Лише збільшивши гучність майже до максимум, звук сємок зникає.


Ох вже це дике бажання вибігти до вбиральні. Ці зупинки так і манять. Та я не ведусь, бо знаю, що «Зупинка триватиме 10 хвилин» – це найбільший обман від водія. Інша дівчина з маршрутки повелась і таки вийшла. Вгадайте, хто біжить за автобусом, бо водій вирішив поїхати на 4 хвилини раніше? На щастя, злий водій, який поспішає невідомо куди, таки схаменувся і зупинився. Дівчина до своєї зупинки доїхала.

А поки загублена бігла за автобусом, мені від долі прилетів подгончік: леді ін ред вирішила пересісти до знайомої, бо її сидіння було незручним. Вона перелізає (ВКОТРЕ) через мене, звичайно ж, не передом до мене і відправиляється до своєї коліжанки. Вмить мої півмісця перетворюються на царське сидіння класу люкс. До вікна пересісти не вдається: сидіння, яке було поруч, відрегульоване на 90 градусів, і змінити його положення вже не можна ніяк. Тому на краєвиди за вікном споглядає мій рюкзак.


Водій віз нас – мішки із картоплею – ще близько години. Двічі я мала шанс опинитись в проході чи вилетіти одразу на переднє місце біля водія, адже трясло так, що навіть дивитись на щось було важко.

Та із прибуттям у точку В усе забуваю.

12:20. На мене вже чекають. З квітами. )

Джерело: see-life.biz

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here