Чомусь зовсім непоміченою, як для широкого кола симпатиків, так і для вузьких кіл місцевої партійної еліти з «аналітиками» вкупі, стала пропозиція одного з опозиційних лідерів щодо відмови від централізованого фінансування партії.
Ідея не нова. Особисто зіштовхнувся з подібним, десь наприкінці 2003 року, перебуваючи на посаді голови обласної партійної організації. Тоді нам вдалося донести всю згубність подібних ідей, що нав’язувались керівництву партії аферистами від «партбудівництва». Щоправда, недовго тішились. Як не києм – то палицею, все ж таки, київськими «радниками» ми, керівники обласних партійних організацій, були переможені. І де зараз славна Партія Правозахисту?
Цілком зрозумілим є прагнення Центру зменшити фінансове навантаження й відшукати джерела фінансування обласних організацій на місцях. Це зрозуміло з економічної точки зору. І це природна поведінка будь-якого керівника-бізнесмена. Перенести центр ваги фінансового тягаря з утримання обласних організацій на плечі місцевих лідерів. Але тут криється й основна небезпека такого маневру. Разом з центром ваги переноситься й центр тяжіння. Тобто, канат, що пов’язує місцеві організації з Центром, перетворюється на тоненьку ниточку. І міцність цієї ниточки залежить від цілої низки чинників. В першу чергу, від лояльності до Центру місцевого керівництва. Вишукавши джерела фінансування, у кожного з місцевих керівників, вряди-годи, закрадається крамольна думка щодо доцільності існування саме такого Центру й перебування на посаді саме такого лідера. Бодай на рівні підсвідомості, але закрадається. А це перший крок до руйнації партії. Тим більше, коли лідер – не така й вже харизматична особистість.
Проте, це тільки видима частина вбивчого айсберга.
Основне, як водиться, «під водою».
Відмова від централізованого фінансування показує всю недолугість керівництва партії у питаннях партійного будівництва. Повне нерозуміння процесів і методів, що відрізняють творення ПАРТІЇ від успішної реалізації БІЗНЕС-ПРОЕКТУ. Змішування цих принципово різних понять. Симптоматично, що на чолі цих процесів став новітній карбонарій-фронтовик. Плоть від плоті новітнього українського бізнесу. Безпринципного й цинічного.
Що пропонується? Перехід на самофінансування обласних організацій зі створенням, т.зв. «економічних рад», чи щось подібного. Повторюсь, ідея не нова. Але, на сьогодні, не до часу й не до місця. Це потрібно було робити, якщо потрібно, років 4-5 тому, коли партія перебувала при владі. Чи легко зараз створити «економічні ради», які б взяли на себе фінансування? Риторичне запитання. Про це може розумувати хіба людина, яка не орієнтується в українських реаліях й живе у якомусь, нею видуманому, світі. Який бізнес при розумі погодиться на фінансування ОПОЗИЦІЙНОЇ партії за нинішніх умов? Корнацький і йому подібні – не приклад того, що робить з такими влада?
Є й інший аспект. Створили «економічну раду». Добре – створили. Якої плати зажадають ті «радники» прорахували? І де гарантії, що «неофіти» не захочуть формалізувати свою участь у партійній організації, скажімо, посадою Голови, чи членів бюро з вирішальним голосом? І будемо мати «тушкування» знизу-доверху! Хіба що, саме такою є мета.
Тепер стає більш зрозумілою поведінка місцевих партійних керівників та їх, скажімо так, «економічних радників». Останні вже не погоджуються бути у «підтанцьовці», за свої ж гроші. Вимагають «поваги» і «достойних місць» біля керма. Тому і такі м’які «покарання» за дії, що у звичний час, тягли б ганебне вигнання з довічною партійною «анафемою».
Хтозна як карта ляже?
