Нинішній період хаосу, бездуховності та аморальності українського суспільства породив нові віяння, які несуть величезну загрозу нації. Серед тих, хто паскудить і паплюжить рідну мову і культуру, відволікає молодь та дітей від чистого, світлого та доброго — Дзідзьо — ідол та кумир мільйонів, які тепер інфіковані його сатанинським вірусом, пише Михайло Маслій в НовійТернопільській газеті.Що творить Дзідзьо, — не усвідомлює, мабуть, він сам, проте на примітиві заробляє величезні кошти. Як свідчення — аншлаги на стадіонах Львова, Тернополя, численних районних центрів. Він — єдиний, кому це вдається. Він найкасовіший та найжаданіший на весіллях, у ресторанах, на корпоративах, на ефірах ефем–станцій, на рингтонах мобільних телефонів і віднедавна навіть на телеекрані. Зомбована публіка, серед якої молодь і діти, шаленіє від кожного почутого слова і кожного акорду, які не мають в собі, окрім примітиву та вульгарності, ні форми, ні змісту. Маркотно від того, що така “культура”культивується в нашому рідному Тернополі за підтримки міської влади, причому на Дзідзьові концерти збирають не лише школярів, а й директорів шкіл, вчителів, керівників та працівників управлінь органу місцевого самоврядування. Ось там, на концертах того Дзідзя, чітко видно: де нація, де народ, а де — народонаселення.
Образ Дзідзя змавпував
з Діда Андрона
А все починалося так добре. Скромний, милий і тихий новояворівський хлопець Михайло Хома після школи навчався в „КУЛЬКу” (так лагідно називають Київський університет культури), в закладі „батька” українського шоу–бізнесу Михайла Поплавського. Ті, хто вважає, що вуз не зумів випустити бодай одного популярного співака, глибоко помиляються. Адже їх відразу два! Два Михайли — і обидва „мегапопулярні зірки”: Михайло Поплавський і Михайло Хома!
Дипломований, з вищою освітою випускник співав гарні ліричні „людські” пісні: „Наречена”, „Вальс”, „Листопад”, „Слов’янка”, „Я сумую за тобою”, „Мені не спиться”, „Туман”. А ще раніше, 1999 року, виборов гран-прі фестивалю „Молода Галичина” в своєму рідному місті, співаючи дитячим голосочком також гарні пісні — „Замріяна” та „Запалив”. Мав неабиякі задатки вокаліста в гурті „Друзі”. Але це все було зовсім не те, про що мріялося. Ні слави, ні грошей. А так хотілося скуштувати солодкого життя і забороненого плоду. В ньому жив, визрівав і просився на волю „Дзідзьо”. І його час настав у вересні 2009 року: замість власної ідентичності, переступив людську межу, створивши і народивши диявольський проект, рівного за гріхом якому в шоу–бізнесі в період української незалежності ще не було. Дай Боже, щоб і не було більше ніколи.
Образ Дзідзя (так в деяких селах Галичини називали і називають маленькі діти своїх дідусів або дідів) — яскравий приклад класичного українського плагіату та класичного рагульства, найгірша копія Діда Андрона, якого від 2001 року пропагував на столичному музичному каналі М1 наш земляк і обдарований співак, композитор, телеведучий та продюсер Андрій Підлужний, який починав своє сходження на естраду в групі „Нічлава блюз”.
— Персонаж кумедного дідуся був створений мною в 2001 році, прем’єра відбулась в телепрограмі „Новиє Русскіє Горкі” на М1, яку вів спочатку Сашко Положинський з групи „Тартак”. Бородань Дід Андрон довший час був обличчям каналу М1, — зізнається Андрій. — Тривалий період ми з Іллею Мітьком — талановитим музикантом та телеведучим, фронтменом гурту „Лепреконси” (Білорусія) — були ведучими ранкового шоу „Guten Morgen” і вечірнього „Молочні брати”. Але наш вечірній проект раптово закрили, і після того несподівано з’явився клон Дзідзьо, який змавпував у мене готовий образ. До речі, з Михайлом Хомою я навіть не знайомий. Варто також зазначити, що цей плагіат дивним чином не був зафіксований чи засуджений ні М1, ні жодним журналістом чи музикантом, які в свій час напрошувались до мене, щоб стати гостем програми. Щоправда, Дід Андрон був повною протилежністю вкраденому образу — він був культурним та інтелігентним, смішним і дотепним, з вишуканим гумором. Мені і досі багато знайомих кажуть чи пишуть у соцмережах, що варто вже знімати ту бороду і займатись власними піснями та творчістю. Це свідчення того, що образ діда скопійований один до одного!
Скажи, хто тобі Дзідзьо, і я скажу, хто ти…
— А нещодавно, — продовжує Андрій Підлужний, — я побував у Тернополі й навідався в торговельно-розважальний центр „Подоляни”. Випадково потрапив на імпрезу, на якій діти з різних міських шкіл звітували і танцями, і піснями. Мені мову відняло від побаченого й почутого там… Кожна школа презентувала свого… Дзідзя! Дітки копіювали не лише тексти, а й гидотну вимову та акцент. Таке враження, що всі тернопільські школярі і, виявляється, навіть учителі зомбовані цією бацилою!
Ми не помічаємо, як під впливом Дзідзя почало паразитувати суспільство. Дзідзьо — найшанованіший гість тернопільських державних та громадських заходів: Днів міст, відповідальних футбольних матчів
