Сьогодні в день рідної мови пропонуємо вашій увазі дужее критичні проте правдиву історію мови, яка є рідною для українців, проте чомусь не шанованою в суспільстві.
Хто б міг подумати, що на початку ХХІ століття мова великого Кобзаря перебуватиме у глибокому занепаді? Що українська мова буде в більшому занедбанні, ніж за часів Радянського Союзу? Що на одного мешканця України видаватиметься менше ОДНІЄЇ книжки, а українською мовою – ще менше? Що навіть на ПЕРШОМУ загальнонаціональному телеканалі деякі передачі вестимуться іноземною, тобто російською мовою – усілякі “95 квартал”, КВН і т.ін.? Погодьтеся, у 1991 чи навіть у 1989 році, коли був прийнятий Закон “Про мови в УРСР” про таке і не думалося. Навпаки – у піднесенні люди мріяли про те, що настане день, коли усі навколо таки заговорять українською. Та не так сталося, як гадалося.
Сьогодні за офіційними даними, українську мову вважають державною близько 67% громадян. А ще скільки, попри це, користуються паралельно двома мовами – українською та російською, чи ще гірше – українсько-російським суржиком, де, практично, немає жодного повноцінного слова – чисто українською чи російською мовами. Прикро, але понад 12% українців назвали рідними обидві мови. А на Сході лише 8% громадян вільно спілкуються українською мовою. Це – катастрофа.
Свого часу в Латвії був прийнятий закон, за яким однією з умов надання громадянства було знання державної мови. Навіть на найпростішу державну роботу не влаштуєшся, якщо не знаєш державної мови. В Естонії навіть назв страв російською мовою у ресторанах не знайдеш – усі естонською. І нічого, “русскоязичное” населення не бурчить, не повстає проти “ущемления прав”. Бо знають – не поважаєш закону держави, її мови – нічого тобі тут робити. А тут… Навіть, коли більшість телеканалів, газет, радіо – російською, права тих же “русскоязичних” утискуються. Де ж правда?
Правда ж буде тоді, коли усі, усюди заговорять українською. А це немає нічого простішого, бо наша мова – найрідніша!
