Розповідь ітиме про «колеса» Тернополя. 1886 рік увійшов в історію як рік створення автомобіля. Дуже швидко він з’явився і на тернопільських вулицях. Вже у 90-х роках XIX століття серійний випуск авто з бензиновими двигунами розгортається у багатьох країнах, у тому числі в Австро-Угорщині, до складу якої входила Тернопільщина (австро-угорською маркою стала «Татра» — одне з перших авто, в якому було встановлено гальма не тільки на задніх, а й на передніх колесах).
Перші автомобілі виглядали досить цікаво. Повністю відкриті кузови без тенту й вітрового скла, але з дверцятами мали назву «торпедо». Відкриті кузови зі знімним тентом називали «фаетонами». Якщо кузов мав два ряди сидінь, то такі авто називали «дубль-фаетонами». З’явилися вже й «лімузини». Правда, повністю закритий салон був у них спочатку лише для пасажирів, а водій сидів попереду на лавці і його захищав тільки легкий навіс над головою (пізніше — вітрове скло), – розповідає у своєму дослідженні tourclub.com.ua.
Своєрідним гібридом відкритого і закритого кузова став «ландо», задня стінка якого у верхній половині була м’якою, тож відкидалася назад і складалася гармошкою.
Машини тодішньої влади
У вересні 1923 року міський магістрат купує за 40 мільйонів тодішніх польських марок у місцевої фірми «Поділля» Станіслава Ольшанського вантажний автомобіль «Лаурін ет Климент». Власна вага вантажівки становила 3945 кг, вантажопідйомність — 5 тонн, і її було зареєстровано у відділі безпеки руху державної команди поліції за номером ТК-9008. З документу про технічний огляд цього авто від 8 квітня 1925 року дізнаємося про технічні характеристики вантажівки. Це була модель 1900 року, чотирициліндрова, система запалювання — магнето-електрична, система передачі — ланцюгова, гальмування — ножне і ручне, довжина — 6,9 м, ширина — 2,08, висота — 1,7 м.
Згодом у міському господарстві з’явилися й інші автомобілі — особливий санітарний «Фіат», вантажний 3,5-тонний «Паккард», 2,5-тонний «Фіат» з помпою для гасіння пожеж, напіввантажний однотонний «Фіат», 2,5-тонний «Урусус» польського виробництва, вантажівка «Вормаг» і легковий «Форд».
Декілька службових машин було і у розпорядженні воєводського управління (тодішнього органу влади на Тернопільщині). Це були в основному семимісні «Бьюїки» та п’ятимісні «Форди» та «Шевроле». Легкові службові авто — п’яти-, чотирипровідні «Форд» і «Додж» — мала держкоманда поліції. Легківкою «Фіат» користувалося командування 54-го піхотного полку, що перебував у Тернополі. Півторатонний напіввантажний «Фіат» був у розпорядженні тернопільської добровільної пожежної охорони. Дирекція громадських робіт у Тернополі (до її відання входили й питання стану доріг) володіла службовим «Бенц-Гадденау».
«Свідоцтво моральності» для водія
Власниками перших легківок різних марок стали й заможні тернополяни, в основному, представники інтелігенції та багаті землевласники із навколишніх сіл.
Цікаво, до речі, у 20 — 30 роках ХХ ст. авто мали в основному представники інтелігенції, серед яких, зокрема, й Володимир Ленкевич — 1934, відомий лікар-українець Богдан Свистун та Лев Цегельський (останній — викладач української державної гімназії, після її закриття у 1930 році і позбавлення праці підробляв шофером в українській кооперації).
Найпоширенішими марками тридцятих років були «Форди», «Фіати», «Шевроле», «Сітроени», «Татри», «Бьюїки», рідше «Крайслери» і «Студебеккери». Вже у 20-х роках приватні автомобілі почали використовувати як таксі. З’явилися перші автобуси. Перша стоянка для автобусів, що курсували Тернопільським воєводством, була неподалік парафіяльного костелу (тепер на цьому місці центральний універмаг). Бензозаправна станція ж розташовувалася в районі сучасного Театрального майдану, а ще одну згодом відкрили на розі вулиці Князя Острозького.
В межах Тернопільщини діяли такі автобусні лінії: Тернопіль — Микулинці, Тернопіль — Скалат і Тернопіль — Львів. Обслуговували ці лінії приватні автобуси, які належали окремим підприємцям або ж їхнім об’єднанням.
Отримати уявлення про тодішній розвиток автотранспорту допомагає статистика. Якщо у 1926 році на території Тернопільського воєводства було 44 легківки, 11 вантажівок і 2 автобуси, то уже в 1930 році легкових машин стало 240 (з них — 30 таксі, вантажних — 43, автобусів — 48).
Технічну допомогу автомобілям та автобусам надавали механічні майстерні Ольшанського на вулицях Шептицького і Россля на Загребеллі. А на вулиці Міцкевича (сучасний бульвар Т. Шевченка) діяли шоферські курси, які готували водіїв для всіх видів транспорту. Цікаво, що аби отримати права водія, окрім теоретичних знань і практичних навиків їзди, а також довідок про стан здоров’я і місця проживання, необхідно було представити так зване «свідоцтво моральності» — як правило, воно видавалося місцевою парафією і було своєрідною характеристикою. До речі, із проекзаменованих у 1931 році 208 кандидатів, шоферські права отримали тільки 140. Питання про штрафи та позбавлення права керуванням транспортним засобом розглядалося тільки у судовому порядку.
Із розвитком автотранспорту створюються автомобільні курси, які пропагують можливості механізованого способу пересування. Цьому сприяла й організація автопробігів. У 1928 році Варшавський автомобільний клуб організував автопробіг, траса якого проходила через Тернопіль і в якому взяло участь 30 машин. Напередодні організатори акції звернулися до місцевих органів влади з проханням забезпечити належний порядок на дорогах, оскільки, як застерігалося, швидкість буде значною. Особлива увага зверталася на кінний транспорт, оскільки перелякані коні могли спричинити зіткнення та аварії.
Про цей пробіг одна з тогочасних тернопільських газет повідомляла так: «19 червня через Тернопіль у напрямку Микулинець проїхало 30 авто, які брали участь в автомобільному пробігу. Проїзд відбувся без пригод, оскільки порядок на дорозі підтримували скаутівські загони та поліція». Другий пробіг, траса якого пролягала через Тернопіль, був організований Волинським автомобільним клубом наприкінці травня 1930 року. Участь у ньому брали спортивні та туристичні авто як з відкритими, так із закритими кузовами. Учасники повинні були мати міжнародну спортивну ліцензію, видану одним із клубів, а автомобілі поділялися на класи відповідно до об’єму циліндра.
