Він народився в Україні й залишив виразний слід у її історії. А помер на Соловках, куди потрапив саме за те, що багато важив для України. Свідки розповідали, як на початку перебудови побували у Соловецькому монастирі й намагалися знайти бодай надгробну плиту знаменитого земляка. Не знайшли. Як не знайшли й точного місця поховання останнього кошового Запорізької Січі Петра Калнишевського… А унікальна Троїцька церква, збудована його коштом у 1773 році, багато років навіть не стояла на обліку як пам’ятка. Та і яка то вже пам’ятка була? Спочатку – клуб. Потім – магазин господарчих товарів, пункт прийому склотари, склад, пустка… Зараз у селі Пустовійтівка Роменського району Сумщини стоїть копія тієї давньої церкви. Є чудовий сільський музей. І щороку там збираються на свято «Калнишевої ради» ті, хто шанує свою історію.
За легендою, Петра ще восьмирічним хлопчиком забрали з собою козаки, які їхали на Січ. А у 1760-му, в свої 69 років, він був військовим суддею Війська Запорозького низового – власне, другою особою після кошового. Потім його обирають кошовим раз, удруге. Саме друге обрання стало скандальним для російського двору. Гетьманство на той час уже кілька разів скасовували, а 1764 року знищили остаточно. Звання кошового набрало особливого значення, саме воно стає знаковою фігурою для козацтва. І ось 1765 року на кошового обирають Калнишевського. Самочинно, без погодження з царицею. Відразу з’явилася справа «Про самовільне обрання козаками отаманом Коша Запорозької Січі Калнишевського». Спеціальна комісія з Петербурга розслідувала факт «зухвалої непокори й свавілля» запорожців.
Закрила ж ту справу війна з Туреччиною. Козаки знов стали потрібні імперії. І Калнишевський за лишався на своєму посту довгі десять років – такого тривалого терміну не витримував ніхто з козачих ватажків.
Війна започаткувала в придворних колах північної столиці «моду» на козацтво. Саме тоді умовно вступив до нього Михайло Кутузов, став козаком Грицьком Нечесою новоросійський губернатор Григорій Потьомкін… Сприяла цьому і сама Катерина II. У 1770 році вона оголосила подяку Війську Запорозькому за доблесть у російсько-турецькій війні, а Калнишевського нагородили чи то золотою медаллю з діамантом, чи то орденом Андрія Первозванного. Ще через три роки йому присвоїли військове звання генерал-лейтенанта російської армії. Проте війна минає, Кримське ханство підкорене, Січ знову стає не потрібною. І хоча Калнишевський вів політику «недратування» російської влади, та запорожці за будь-якої політики були більмом на імперському оці. Катерина ІІ ще шле нещирі листи до козацької старшини, а задум знищити Січ уже визрів. Потьомкін, який рік тому писав до Калнишевського «нерозлучний друг» та «милостивий мій батько», 23 квітня 1775 року виступив на засіданні царського уряду з проектом ліквідації Запорозької Січі.
…Тієї червневої ночі запорожці не стали боронитися. За розповідями, на одного козака припадало забагато російських вояків. Січ здали без бою. Калнишевському тоді було 84 роки. Говорили про нього різне. І що зразу був арештований. І що втік та переховувався десь на хуторі-зимівці. Що на Дон утік, бо ж і пісню співали: «Ой полети та полети, чорная галко, та на Дон рибу їсти, ой принеси та принеси, чорная галко, од Калниша вісті». Що повернеться і відродить Січ…
Не хотілося людям, аби безнадійно зникала їхня героїчна легенда. Мабуть, аби вбити ту надію, і винесли важкий присуд Калнишевському: смертна кара з заміною довічним ув’язненням у Соловецькому монастирі. Бо ж, із огляду на високі царицині нагороди, мали б помилувати.
Утім, про це, певно, і не йшлося. Привид убієнної Січі ще надто виразно витав над Україною. Залишити цьому люду лідера, аби знову зібрався з силою? Такого допустити не могли. Це було небезпечно для російського трону. Лідерів, навіть символічних, треба було знищувати. Та, мабуть, і на чималу маєтність Калнишевського хтось поклав несите око…
Його ув’язнили в казематі, що звужувався до вікна, ніби конус. Розміри були такі, що навіть невисока людина почувалася там, як у тісній клітці. Віконечко мало три рами та подвійні грати. При світлі, що потрапляло в камеру, читати можна було хіба що в найсонячніші дні, та й то напружуючи зір. Якщо ж в’язень виглядав у вікно, то бачив лише цвинтар.
Стеля протікала, через що «плаття у нього гнило». Старожили Соловків розповідали, що після Калнишевського залишився в камері величезний шар нечистот, які, видно, ніколи не прибиралися. Що, просидівши в казематі чверть віку, він здичавів, став похмурим. Бо ж виводили його з камери лише тричі на рік: на Великдень, Преображення та Різдво. Він утратив зір. Так він прожив 25 років. Після козацької волі. Після широких степів України. Після військових перемог…
Восени 1803 року, в 112 літ, Калнишевський помер.
Жодного реального портрета Петра Калнишевського не лишилося. Вважається, що є він на іконі Покрови, що зберігається у Дніпропетровському музеї. Бо ж раніше, кажуть історики, заведено було на іконі зображати людину, яка замовила її написання. З того зображення зроблено портрет Калнишевського. Та краще сприймається він за пам᾽ятником. Його поставили кошовому поруч Пустовійтівки, у селі Оксютенці – на низькому постаменті, майже на землі, і здається, що козак просто йде лугом до свого села, ніби повернувся…
Алла ФЕДОРИНА, журналіст-координатор проекту «Прес-клуби об»єднують Україну», Суми
