За 7 років колись одне з найбільш нейтральних словосполучень української мови та термін тваринницького господарства перетворилися мало не на лайку. “Любі друзі” та “тушки” стали синонімами, політичного пристосуванства та – як не прикро – символами сучасної української політики. Хто винен у тому, що «тушкування» від виборів до виборів набуває все більшого поширення, і що роботи, щоб розпізнати потенційних «тушок» 28 жовтня?
До історії питання
Після перших відносно демократичних виборів початку 1990-х Верховна Рада досить довго була поділена на «демократів» та «партократів». Згодом останні здебільшого мімікрували, перейшовши до табору зміцнілої адміністративної системи, яка не мала за собою ідеології як такої, крім «ідеології влади»; ідеологічними противниками «демократів» залишилися відмираючі комуністи та їх «пом’якшена версія» – соціалісти.
Біганина по фракціях, перекуповування народних депутатів стали звичною картиною для Верховної Ради після масового заходу в 2002-му нардепів-мажоритарників, що пізніше об’єдналися під прапором прокучмівської «ЗаЄдУ». Провладний блок не раз коловся, перейменовувався залежно від того, хто ставав прем’єр-міністром чи головним “політичним спонсором”.
Тож періодом масового народження «тушок» (в сенсі «перебіжчиків до протилежного табору», причому – не обов’язково на рівні парламенту) став початок 2000-х. Як приклад – це й колишні рухівці, а нині – регіонали Олександр Лавринович та Сергій Головатий; представник президента Кучми у Верховній Раді, а потім – керівник штабу «Нашої України» 2002 року Роман Безсмертний; керівник Київського бюро Радіо Свобода, а потім – прес-секретар Віктора Януковича Ганна Герман…
Запит на «нові обличчя» в демократичному таборі відкрив двері «людям нізвідкіля» – тобто представникам бізнесу та іншим, хто не проходив політичного шляху. Бо до «старих облич», які могли поповнити лави демократів, належали або вихідці з кучмівського табору, які заплямували себе співпрацею з «антинародним режимом» (лексика початку 2000-х), або рухівці, які вже на той час сприймалися багатьма як політичне «ретро». Ці «нові обличчя» в команді обраного Президентом Віктора Ющенка і створили коло так званих «любих друзів».
Мало хто звертає увагу на те, що «любі друзі» та «тушки» – явища хоч і не тотожні, але подібні. Причому якщо перша назва асоціюється із прізвищем Віктора Ющенка, то друга – майже винятково із Юлією Тимошенко і меншою мірою – із Юрієм Луценком.
Якщо говорити про емоційну складову обох термінів – то це «люди, недостойні бути в демократичній команді». Якщо по суті – то синонімами будуть словосполучення «люди, які змінюють свої погляди», «діють всупереч задекларованим принципам» або просто «перебіжчики до табору, більш перспективного для їх кар’єри/бізнесу». Це люди, які прийшли у владу завдяки одним гаслам, а робили геть інше; для яких влада – це місце прописки, яке слугує особистим інтересам. Більше того: часом це – одні й ті ж люди. Якщо ширше – це люди, які «коригують» свою позицію задля можливості опинитися у більш перспективній команді. Саме з огляду на це до «тушок» можна зарахувати не лише тих, хто залишив фракцію БЮТ і перейшов до ПР.
Український політикум – не такий вже й великий, тож можна перейти від загальних фраз і згадати всіх поіменно.
Згадати поіменно. “Любі друзі” Віктора Ющенка
До когорти “любих друзів” Віктора Ющенка у першу чергу потрапило так зване “бізнесове крило” блоку “Наша Україна”. Це Микола Мартиненко, Олександр Третяков, Давид Жванія, Петро Порошенко, Євген Червоненко. Політичним злетом для цих людей стала Помаранчева революція, коли після перемоги Ющенка їхній вплив суттєво зріс. Усі вони були порівняно новими в політиці, за винятком хіба Порошенка, що вже встиг до цього часу створити свою партію “Солідарність”.
2005 року розгорівся конфлікт між новопризначеною прем’єр-міністром Юлією Тимошенко і “командою президента”. Восени тодішній державний секретар при Президенті Олександр Зінченко публічно заявив про відродження корупційних схем на вищому рівні й звинуватив у цьому “любих друзів” з бізнесового крила. Відомий економіст Богдан Гаврилишин в одному зі своїх інтерв’ю припускав, що “любі друзі” обмежували доступ до Ющенка. Серед них він називав Олександра Третьякова. Сьогодні більшість цих людей відійшло від Ющенка, і всіх їх, окрім Порошенка, так чи інакше вважають наближеними до об’єднаної опозиції. А Микола Мартиненко йде до парламенту за списком «Батьківщини».
До другої групи «друзів», які пізніше залишили “команду Ющенка”, належать політики. Юрій Луценко прийшов від головного соціаліста Олександра Мороза з проектом «Народна самооборона», фінансованої на той час одним із “любих друзів” Давидом Жванією. Роман Безсмертний був заступником керівника штабу Віктора Ющенка, Микола Катеринчук очолював юридичний департамент штабу, Анатолій Гриценко – аналітичний підрозділ. В’ячеслав Кириленко прийшов із Української народної партії. Валентин Наливайченко і Арсеній Яценюк не мали партійної історії.
Більшість із них після перемоги Ющенка отримали посади в уряді або в новоствореній президентській партії: Луценко – міністра МВС, Гриценко – міністра оборони, Наливайченко – голови СБУ (після Турчинова), Безсмертний та Кириленко – віце-прем’єрів, Яценюк – міністра МЗС та спікера Верховної Ради, Катеринчук – першого заступника голови податкової. Безсмертний, Кириленко, Наливайченко по черзі очолювали політраду “Нашої України”. Кириленко та Мартиненко – парламентську фракцію. Якщо узагальнити, то вони були достатньо впливовими, щоб проводити реформи, які обіцяла «помаранчева команда».
Кириленко, Яценюк, Луценко, Гриценко, люди з першої п’ятірки списку «Нашої України» на минулих виборах, створили свої проекти. Раніше це зробив Катеринчук. Усі вони сьогодні в лавах об’єднаної опозиції. Наливайченко, який агітував «Нашу Україну» вступати до лав ОО, сам пішов до УДАРу.
Власне, під параметри «любого друга» ідеально підходила й Тимошенко. На початку 2000-х вона мала неоднозначний шлейф «газової принцеси», яка вже встигла побувати в українській в’язниці, а в Росії проти очолюваного нею ЄЕСУ була відкрита кримінальна справа. Це бізнесове минуле, доповнене прагненням увійти в альянс із ПР (уже в ролі лідера БЮТ та прем’єр-міністра від демократичної коаліції) заради підсилення своїх позицій у системі координат «Тимошенко-Ющенко», складають разом портрет типового представника мінливих у своїх політичних уподобаннях «любих друзів».
«Любі друзі» зійшлися у боротьбі з прем’єр-міністром за ручне керування ринком нафтопродуктів за аналогією з кінцем 90-х років; за право контролювати купівлю та подальший експорт у Європу російського газу. Ця «війна» завершилася поразкою й одних, і інших – у прем’єрське крісло повернувся Віктор Янукович.
Згадати поіменно. «Любі друзі» Юлії Тимошенко
Враховуючи пануючі в суспільстві уявлення, що Тимошенко – це самостійна постать, яка протистояла «любим друзям», розглянемо принципи, які застосовувалися самою лідеркою БЮТ при формуванні власної команди – в роки, коли вона була при владі.
Ще під час свого першого прем’єрства вона почала формувати нову, альтернативну Ющенку команду. Уже з початку 2005 року до команди Тимошенко (як у парламенті, так і у виконавчій владі) почали вливатися представники колишнього режиму, яких в народі називали «кучмісти»; сама ж Юлія Тимошенко називала їх «професіоналами». Повернення у політику “кучмістів” було одним з головних звинувачень у сторону лідерки БЮТ тодішнього соратника Тимошенко Степана Хмари.
«Я щаслива, що тих, хто був під ігом Кучми, ми зуміли з-під обломків витягнути і зберегти для майбутнього», – казала вона. Фракція БЮТ підтримала свою лідерку: «Кучмівський режим взяв цих людей у полон, а наша команда звільнила і дала їм шанс,» – заявляла Юлія Тимошенко. «З таким списком не соромно виходити на люди. Аж душа співає,» – говорив Олександр Турчинов.
Так у прохідній частині списку блоку Юлії Тимошенко наприкінці 2005 року з’явилися 14 осіб, які пройшли школу прокучмівських фракцій «Єдина Україна», СДПУ (о), Партії регіонів. Список поповнився й помітною кількістю крупних бізнесменів, що пояснювалося їх фінансовими можливостями. Вони сформували «фракцію у фракції», Тимошенко мала рахуватися з їх політичними та економічними інтересами, які поступово ставали інтересами самого БЮТ. Цих людей важко було назвати «чистим аркушем»; ці люди досить давно прийшли в політику, та мали за собою певну політичну репутацію.
У БЮТ з’явилися такі одіозні постаті, як:
– харківський мільйонер, власник найбільшого у Харкові ринку «Барабашово»Олександр Фельдман, що до союзу з Тимошенко вже встиг побувати у фракції «Єдина Україна», депутатській групі «Демократичні ініціативи», «Демократичні ініціативи – Народовладдя» та побув позафракційним, а в 2004 році був довіреною особою Віктора Януковича на президентських виборах;
– автомагнат Таріел Васадзе, який у 2002 році обрався до парламенту за списками «За ЄДУ», а до «роману» з БЮТ, встиг поміняти аж три фракції – «Єдина Україна», ПППУ, «Трудова Україна» та депутатську групу «Воля народу». Цікаво, що через списки БЮТ до парламенту він потрапляв двічі: 2006 року, і тоді за голосування за відставку Луценка з поста міністра МВС його виключили з фракції БЮТ; і 2007-го, коли Тимошенко його знов включила до списків;
– Богдан Губський, нардеп ІІІ скликання від СДПУ(о), політичний соратник В.Медведчука та Л. Кучми – член фракцій СДПУ(о) та «Єдина Україна» (двічі, одного разу навіть головував), групи «Народовладдя», співголова групи «Демократичні ініціативи – Народовладдя». Саме щодо Губського Юлія Тимошенко заявила на партійному зібранні одну зі своїх найбільш відомих фраз: “Ми повинні захищати своїх людей!» – відповівши таким чином на обурення рядових партійців з приводу засилля у фракції людей колишнього режиму.
Або дещо менш відомі, але не менш одіозні особи:
– Олег Лукашук – член політради СДПУ(о) і перший секретар Хмельницького обкому СДПУ(о);
– Олександр Абдулін – соратник Ігоря Бакая, член фракції СДПУ(о) в парламенті ІV скликання;
– Валерій Сушкевич – обраний у 2002 році за списком блоку «ЗаЄду» (№38), тривалий час вважався радником Президента Л.Кучми;
– Микола Баграєв – президент ЗАТ «Таврійські ігри», відомий завдяки концертам на підтримку Леоніда Кучми (1999), прокучмівської «ЗаЄду» (2002) і агітацією артистів під його патронатом за Віктора Януковича (2004);
– Олександр Єдін – незмінно входив до прокучмівської більшості в парламенті, був членом фракції «Єдина Україна»;
– Василь Хмельницький – друг сім’ї Л.Кучми, власник «Запоріжсталі»;
– Сергій Осика – радник Кучми, член фракції «Єдина Україна»;
– Олександр Борзих – заступник голови Аграрної партії України, входив до складу фракцій «Аграрники України» та «Регіони України»;
– Іван Кириленко – колишній віце-прем’єр і міністр агропромислової політики часів Л.Кучми, на виборах-2002 очолював виборчий штаб блоку «ЗаЄдУ»;
– теперішній голова фракції «Реформи заради майбутнього», Ігор Рибаков, який перед переходом у БЮТ, у березні 2005, організував автопробіг “Наш легітимний президент Віктор Янукович”.
Усі перелічені перебіжчики мали достатньо довгу політичну історію. Їхня поведінка була цілком передбачуваною: це категорія політиків, яким завжди треба бути при владі.
Цілком прогнозовано, що 14 «тушок», які влилися в команду Тимошенко у 2005 році, у 2012-му породили вже 44 «тушки» (це понад ¼ списку, проведеного БЮТ в парламент нинішнього скликання – за даними сайту Верховної Ради), і сьогодні вони прямо або опосередковано працюють у команді Віктора Януковича, голосували за ратифікацію Харківських угод, за Податковий кодекс та мовний законопроект. Бо для них політика – передовсім засіб реалізації власних інтересів.
Цікаво, що ще більш результативним з точки зору проведення «тушок» до Верховної Ради виявився Юрій Луценко – за квотою «Народної самооборони» він завів їх через список «Нашої України» аж 10 із 19-ти – тобто понад половину.
Характерно, що ані Тимошенко, ані Луценко, ані будь-хто від їхнього імені не вибачився перед виборцями за те, що закликали голосувати за ось таких людей у своїх списках. За цих обставин чергові гарантії (які були і в 2006, і в 2007 роках) виглядають якось ненадійно.
Дії ж нових перебіжчиків (зокрема, Миколи Мартиненка) щодо колишніх соратників по «Нашій Україні» варті уваги соратників нинішніх: Мартиненко подав списки членів ОВК, не погодивши їх із «титульною» партією блоку – «Нашою Україною», з приводу чого «Наша Україна» навіть подала до суду. Можна передбачити, що коли в такого політика виникнуть суперечності з нинішніми соратниками, він може вчинити з ними подібним чином. Як це вже робили інші чотири десятки осіб. Важливі самі принципи політика, а не те, чиєю “тушкою” він став.
Як розпізнати потенційну «тушку»?
Якщо проаналізувати “історію зрад” в українській політиці, то можна вивести кілька закономірностей, що дозволяють з високою вірогідністю розпізнати потенційну “тушку”.
Запитання перше: “Хто?” Очевидно, що є два види «тушок». Перший – це ті, для кого політика є передовсім засобом заробітку, реалізації своїх інтересів. Таких людей нескладно вирахувати. Вони навіть за короткий час могли змінити 5-7 політичних сил. Вони завжди тягнуться до “рейтинговіших” і “перспективніших”, щоб потім змінити їх на інших, хто буде перспективнішим на момент наступних виборів, і скочити в новий “політичний потяг” до влади. Другий вид – це представники великого бізнесу. Їм потрібно захищати свій бізнес. Тому їм завжди потрібно жити у дружбі з владою.
Запитання друге: “Де?”. Потенційні тушки з’являються у “партіях без історії”. Такі партії пропонують об’єднуватися або «за когось», або «проти когось». Часто в них взагалі немає уставлених ідеологічних основ, властивих партіям “старих демократій”. У такі структури найлегше інтегрувати людей, які також не мають сталих ідеологічних переконань.
Запитання третє: “Що робити виборцю?”. Аналізувати помилки минулого. Придивлятися до політиків. Оцінювати стійкість їхніх переконань у різні часи їх політичної кар’єри. Найкраще люди проявляються в час кризи. Той, хто “вчасно втік” – швидше за все, і в майбутньому стане перебіжчиком.
Питання також і в тому, ким вважати політичних лідерів, яких зрадили їх соратники: жертвами чи винуватцями? Очевидно, відповідь на це запитання залежить від того, чи говорив він виборцям про свою команду те, що думав про неї сам. Право на помилку людина має. Право на свідому брехню – ні. Особливо коли ця людина – політик, а адресат брехні – мільйонна аудиторія.
Роман Соломонюк,
політолог,
магістр політології (Фрідріх-Шиллер Університет, Єна, Німеччина)
