Головною інтригою запланованих на наступний рік парламентських виборів в Україні скоріш за все стане те, чи ВО «Свобода» потрапить до Верховної Ради і чи зуміє в ній утворити свою окрему фракцію. Ця партія нині відіграє роль головного «націоналістичного пугала». Але навіть якщо за її посередництвом націоналістична риторика вихлюпнеться на трибуну парламенту, то це аж ніяк не вплине на збільшення рівня націоналізму в українському суспільстві. Бо насправді в лавах «Свободи», що використовує радикальну націоналістичну риторику, практично немає націоналістів. Справжніх націоналістів.
Під «справжніми» націоналістами маються на увазі такі апологети націоналістичної ідеї, які б її не лише розуміли і поділяли, але й плекали в теорії та втілювали на практиці. І готові були б понести за це покарання. Серед її лідерів, та й простої «піхоти», якось не спостерігається прагнення посидіти у в’язниці за ідею, але вони, здається, радо посиділи б у Верховній раді за гроші.
Так, і у чільних, і у рядових «націоналістів» є великі проблеми з ідейністю і принциповістю. Їх можна зрозуміти, адже доводиться поширювати ідеї націоналізму в країні, де немає нації як такої. Якщо відкинути взірцевих ворогів українського націоналіста – «москалів, жидів, ляхів», а до них додати ще й «зрадників» – манкуртів і хрунів, русифікованих і совєтизованих, ліберастів і толерастів, а також закарпатських сепаратистів та власників документів інших держав (будь-то паспорти чи так звані «карти» – поляка, угорця, румуна тощо), то виходить, що справжньої «української нації» не так вже й багато. Біда ще й в тому, що ті, хто мав би бути популяризатором та реалізатором ідей націоналізму, в плані економічно-соціального розвитку становлять здебільшого «соціальне дно».
В такій ситуації лідерам націоналістичних сил мало не зі сльозами на очах доводиться поступатися характерним для націоналізму принципом «зверхності національних інтересів над соціальними» на користь «боротьби за виживання». Як показує останнє протистояння «Свободи» з місцевою владою у Львові, колотнеча за низькі комунальні тарифи чи вищі соціальні оплати для населення (серед якого є не тільки прихильники націоналізму) з практичної точки зору є перед наступними виборами важливішою, ніж деклароване перед виборами минулими завдання «усунення від влади неукраїнського елементу».
Зрештою, прихильникам націоналізму бракує послідовності і у інших сферах, наприклад, у важливій для справжнього націоналіста справі «захисту національної гідності». Коли преса розтиражувала висловлювання імпортованої з Києва чиновниці районного міста Калуш на Прикарпатті про те, що «галичани – цигани немиті», націоналістичні організації Галичини теж це «проковтнули».
Несправжність українських націоналістів можна підтвердити й відсутністю у них ще одного базового правила націоналіста – солідарності з представниками своєї нації. Про те, як «свободівці» в галицьких органах місцевого самоврядування розбудовують власний бізнес, говориться чимало. А от, щоб вони пробували реалізувати старе націоналістичне гасло: «Свій до свого по своє!», не доводилось чути. Чи українські націоналісти купують тільки українське, чи купують передусім в українців, чи роблять скидки клієнтам за національною ознакою? Не видно.
Зате неозброєним оком видно брак національної солідарності в Галичині на прикладі стосунків поміж водіями громадського транспорту та пасажирами з загадковими посвідченнями «учасник». Не відомо, учасниками яких саме подій були ці 60-70-річні громадяни, але відомо, що значна частина з них отримала пільги як учасники націоналістичного підпілля. Потрібно бачити, з якою ненавистю до них ставляться водії «маршруток», більшість з яких у свою чергу прикрашені червоно-чорними та «свободівськими» прапорцями.
Зрештою, водіїі маршруток – це окрема тема. Пристрасть цих водіїв – судячи по символіці, прихильників націоналістичних ідей – до російської попси, взагалі переходить всі межі безідейності.
Але це підштовхує нас до чергового прикладу до тези про несправжність українських «націоналістів», а саме – їхня кричуща неповага до культури як такої і української мови, зокрема. Авторові цих рядків доводилось бачити націоналістів польських і російських. Більшість з них при спілкуванні з «інородцями» роблять все, щоби підкреслити свою приналежність до цивілізаційно вищої нації: чи то вишуканими манерами, чи досконалою мовою, чи доглянутим зовнішнім виглядом тощо.
Головною ж «мовою» пересічного українського націоналіста є махровий суржик з неодмінними вставками російського мату.
Дивлячись же на його поведінку, манери і одяг закрадається сумнів – мабуть Господь не всіх людей створив за своїми образом і подобою. Щодо декого певне рацію мав і Дарвін. А може навіть і Йозеф Рот, котрий ще сто років тому писав, що націоналістів на драбині еволюції варто було б ставити перед мавпами.
Всі ці спостереження підводять нас до логічного висновку. Політичну дійсність незалежної України можна окреслити як час домінації технологій при відсутності ідей. За останніх двадцять років ми вже в цьому переконалися, спостерігаючи за комуністичними і соціалістичними партіями, різного роду демократичними та ліберальними. Націоналістичні партії в цьому сенсі не були і у найближчій перспективі не стануть винятком. Принаймні, поки в їхніх рядах не з’являться справжні націоналісти.
Автор: Володимир Павлів, zaxid.net
