Посеред кімнати на столі портрет чоловіка Світлани Сидорак. Живі квіти і тиша. Тут постійно сидить улюбленець Михайла – кіт Томас, пише Про Те
У шафах Світлани майже немає суконь і туфель на підборах. На вішалках і полицях – військова форма та берці. У ванні гуде пральна машина – в ній крутиться спальний мішок, яким Світлана користувалася кілька місяців.
Молодший сержант, бойовий парамедик Світлана Сидорак приїхала до Тернополя, бо травмувала хребет. Вона взяла до рук зброю після того, як поховала свого чоловіка. Михайло Сидорак загинув у Бахмуті в квітні 2023 року.
Жінка каже, що у Тернополі почувається чужою і непотрібною. Хоче повернутися до побратимів. У рідному місті відчула неповагу.
«У вересні зайшла до банку, потрібно було зняти з рахунку велику суму, – розповідає. – Тільки приїхала з передової. Була у військовій формі. У черзі – люди. Сварилися зі мною, ганьбили мене, чого то я маю іти без черги. Казали: «Купила форму і ходить, ніби вона військова». Відповіла: «Ви всі втікаєте, переховуєтеся. Я чоловіка втратила на війні, удома двоє дітей і я ризикую життям. Дай Боже, щоби ви усі пішли туди, звідки я прийшла».
На ринку теж мені казали, що я просто купила собі форму. Це непоодиноке явище. Тернопіль дуже мене засмутив через неповагу до мене, як військової».
У середині лютого Світлана знову повертається на фронт.
«Мені подобається життя на передовій. Там усі згуртовані. Переживаємо, підстраховуємо одне одного. Такі обставини. Інакше не виживеш. Я у 101-му батальйоні, 71 бригада. До нас приходять з інших батальйонів. Допомагаємо одне одному. Там є цінність людини. У цивільному житті усе не так.
Ми стояли на першій лінії. Хотіла на нуль. Та мене не відпускають, бо я вдова і у мене двоє дітей. Дочці 17 років, синові – 15. Дочка самостійна. Син залишився з моїми батьками.
Люди шемрають про мене. Казали, що лишила двох дітей, поїхала на війну, бо дурепа. Я поїхала захищати країну, а мене ще й звинуватили. Одна близька жінка говорила моїй мамі при моєму синові: «Вона не захищає. Тільки хлопів розважає на позиціях і за те їй платять». Мамі дуже боляче було це чути. Абсурд. Та ще не вродився той, щоб його не обі*рали. Це законом писано. Хай кожен піде на моє місце, когось розважить і чи він тих грошей схоче. Навпаки, сказала б, що молодець, бо в селі алкоголіки-патріоти поховалися, а вона воює. Але ні – змішала з болотом. Це сумно. Хай би кожен українець встав і йшов захищати Україну, як ми пішли. А то поховалися і кажуть: він 100 тисяч бере і шикарно живе. Йди ти і поживи в окопі. Буває, що сніг топиться, вода у рові по коліна. Хлопці купують жіночі прокладки і пхають їх в гумові чоботи, в берці, щоб вбирати вологу. Трапляється, як немає беруш, купують тампони і затикають ними вуха під час вибухів».
Світлана працює медиком і санінструктором. Скаржиться, чого не вистачає.
«Ми багато чого не маємо, – продовжує. – Автомобілі швидкої допомоги старі. Буває, нема чим поїхати по пораненого. У нас простий автомобіль з лікарні. Часом кондиціонер не працював. Було, що коліс бракувало і ми діставали у волонтерів.
Мені не вистачало медикаментів, фізрозчинів для крапельнець, елементарних противірусних таблеток чи від шлунково-кишкового розладу. Не було ліків від тиску. Адже кожен приліт – це стрес. Ми виклянчували, діставали, як могли».
Улітку Світлана отримала звання молодшого сержанта. З напарником Едуардом врятували життя пораненому.
«Ми перебували у селі Стариця Чугуївського району Харківської області, – пригадує. – Жили у дуже доброї жінки. Вона прихистила нас на п’ять місяців. У червні були прильоти. Ми з Едуардом приступили до чергування. Нам передали по рації, що є поранений. Ми виїхали. У бліндаж не мали права їхати, бо там все заміновано. Нам його підвезли. Я не розгубилася. Надала якісну першу медичну допомогу. Хлопець підірвався на міні. Дивом вижив, бо його відкинуло на п’ять метрів з машини. А його побратим загинув. Оглянула, обробила рани, забинтувала, вставила катетор в руку, щоб капати. У нього була третя ступінь опіків обличчя, поранена голова і рука. Спинила кровотечу. Поки їхали до блокпоста 15 кілометрів, усю дорогу стояла біля нього на колінах. У машині пробило колесо, а ми так і далі їхали. Головне – врятувати життя пораненому. Після того мені дали звання молодшого сержанта».
У Тернополі, зізнається Світлана, їй важко спостерігати за чиїмись веселощами і безтурботністю.
«Коли хоронили мого чоловіка, я думала: чому мій загинув, а ті патріоти на крутих машинах веселяться. Чому він пішов на війну, а вони не могли? Коли везли чоловіка, ми їхали колоною. Ще й фото було, що везуть “вантаж 200”. Хоч би один водій зупинився на трасі. Ніхто. Отак цінують нас, військових.
Цивільна людина не розуміє, як важко воїну на передовій чи як медику рятувати пораненого. Цивільні ходять по ресторанах і кафе. Коли бачу у соцмережах фото з нічних клубів і барів, це мене злить. А кожен з них не може піти на війну і подивитися, як хлопці в окопах живуть і як ми розплачуємося життям заради них? Це несправедливо. Недавно до Тернополя привезли загиблого. Ресторани працювали. Хоч би один водій маршрутки віддав шану. Автобус зупинився, а люди сиділи і тупо дивилися у вікно. Це ненормально.
Ті, що сидять в тилу, не розуміють, що таке – нуль. Тил – це прильоти час від часу, а от на нулі ці прильоти постійні. Нульова і перша лінії – найнебезпечніші. На другій теж може прилетіти раз на два-чотири тижні. Патріоти – це ті, хто воює. А ті, що поховалися – зрадники. Мрію, щоби війна закінчилася і щоби тим «патріотам», які ходили у вишитих сорочках і били себе в груди, трохи стало соромно. Щоб вони прийшли на цвинтар до військових, які загинули і стали перед ними на коліна».
Навіть у Тернополі Світлана носить жетон з вибитим ангелом і позивним «Янгол».
«Це мій оберіг, – пояснює. – Подобається позивний. Біля мене мої побратими усі живі і здорові.
Відчуваю, що мене оберігає мій чоловік. Перед тим, як я впала і травмувала хребет, він приснився. Сказав: «Ти вважай на себе і на дітей». Буває, що я йду в один бік, а щось мене розвертає в другий. Іду за відчуттям серця. Ти не знаєш, чи вранці прокинешся, чи вилізеш з окопу. Ми ж постійно сидимо і спимо з раціями. Чуємо, що де є, щоб знати координати».
Після загибелі чоловіка побратими допомагали Світлані прийти до себе. Пережила усе – відчай, зневіру, небажання жити. Нині вона, які ніхто, розуміє тих, хто втомився.
«Військова частина допомагає загоїти рани, – каже – Така сильна згуртованість. Буває, що на передових не довозять хліб, як прильоти є. То хлопці скибку хліба ділять на трьох. Та їх треба поміняти. Хлопці дуже втомлені. А наші люди переховуються. Хай би їм трохи соромно стало. Є такі, що вже по два роки воюють і хочуть додому. Ті, хто в окопах, постійно хворіють, розвивається грибок на ногах. Та найгірше психологічно: вони нічого не бачать, окрім лісу, автомата і окопів. Це пригнічує. Буває, питаєш щось, а він розгублений, не знає, що відказати. Тоді підходжу обережно. Молодим хлопцям здають нерви. Особливо неодруженим. Старші – спокійніші, бо їх підтримують жінка, діти. Дуже важлива підтримка сім’ї. Та буває, що пішов на війну, а жінка знайшла коханця або втекла за кордон.
Ті, що сидять у військкоматах, хай міняють нас трохи. Хіба ми, поранені, не можемо сидіти і перебирати документи? Я за справедливість. Адже багато є несправедливості. В деяких областях ті хлопці, що давніше служать, платять керівництву, аби сидіти в тилу і не йти на передову. Мій родич воює на Запорізькому напрямку. Мав поранення. Не називатиму батальйон. Розповідав, що хлопці, які приходили, платили керівництву, щоби лишатися в тилу. А їх тільки восьмеро залишилися і стріляли з окопів. То як відстоювати країну цим вісьмом чоловікам, коли решта втікають, вишукують собі різні болячки і ховаються? Якщо ніхто не стоятиме, москаль прийде до Тернополя».
За рік Світлана відкрила у собі риси, про які раніше не знала. Під час боїв уміє впоратися зі страхом.
«Найчастіше не відчуваю страху, – додає. – Є відчуття самодисципліни. У Чугуївському районі ворог сильно бив по нас, але я себе заспокоювала, що я сильна і виживу».
А ще, розповідає Світлана, навіть у найекстремальніших умовах дбає про свій вигляд.
«У нашому 71-му батальйоні говорять: «Війна війною, а жінка має бути жінкою», – сміється. – Можуть спитати, чому не зробила брови чи манікюр. Буває, стоїмо в Кам’янці і заїжджаємо в Ямпіль. Записуємося хто на стрижку, хто на брови, хто на нігті. Заміняємо одна одну з напарницею. Так і тримаємося».
Спілкувалася: Наталія ЛАЗУКА
