В українській армії — цвіт нації. І це не гарна метафора. Свідомі, розумні, ідейні, активні — саме такі пішли добровольцями захищати рідну землю. Павло Вишебаба — командир відділення 68-ої окремої єгерської бригади імені Олекси Довбуша. У мирному житті — поет, музикант, громадський діяч. У перші дні війни він відправив дружину й донечку за кордон, а сам подався боронити Україну. Влітку, отримавши день-другий відпустки, зустрівся з рідними у Тернополі. Згодом дружина з донечкою повернулася із Швейцарії, щоб дитина могла відвідувати українську школу, пише Нова…
Родом Павло із міста Краматорськ, що на Донеччині. До 28-річного віку розмовляв російською, а потім принципово перейшов на українську, дружина — теж. На фронті Павло знаходить можливість вести блог і навіть писати вірші!
Друге народження української нації
— Відбувається народження абсолютно унікального народу на континенті, друге народження українців. В чому унікальність? Десятки років Європа ішла до крайнього індивідуалізму — особисті кордони, особисті інтереси — що проявляється і в політиці, і в стосунках між людьми. Що відбувається в Україні після 24 лютого? Унікальна ситуація: індивідуалізмом і не пахне. Сотні тисяч людей пішли на війну калічитись і гинути за рідних і незнайомих. Фронт і тил нині — разом, чого, на жаль, не відбулося в попередні роки війни. Тил відчуває зв’язок із фронтом, а фронт — із тилом. Скільки з’явилося теплих стосунків і співпраці між незнайомими людьми. Братерство, якого не бачила Європа сотні років, зараз бачимо в Україні. Ще одне: у попередні десятиліття ми нагадували дитину, яка проситься з усіма дружити, а її не беруть в компанію. За місяці нинішньої війни ми підросли. Відчуваємо силу в м’язах. Думаю, це зійшли сходи, які сіяли упродовж останніх 300 років наші герої, наші поводарі, кобзарі. Наша нація фантастично об’єдналася! Ми на порозі того, що наш народ встане на повен зріс і випрямить спину. Народ ся рождає! Славімо його! В муках, зі сльозами, з втратами, але народжується непересічний народ на континенті. Після перемоги зможемо звернути гори і побудуємо країну, в якій хочеться жити.
Про російську культуру в Україні та «хороших русскіх»
— Під час відпустки я почув, що з колонок, з навушників у людей доноситься… російський реп, російський рок, російські попвиконавці. Українці досі дивляться відео російських блогерів і їхніх так званих російських лідерів думок. Я шокований, що під час війни ви цим займаєтесь і не бачите зв’язку між російською культурою і російськими ракетами. Є таке моральне правило: про померлого або добре, або ніяк. А під час війни з росіянами, коли гинуть українців про ворога — або погано, або ніяк. Не сам путін з нами воює, з нами воюють сотні тисяч людей, які натискають на гачки, які випускають ракети, які беруть участь в бойових діях, а ще мільйони росіян, які підтримують війну в Україні, підтримують знищення українців. Ніколи не забувайте про це.
Звідки взялися ці росіяни, звідки їхній світогляд? Не зі стелі впав. Ні, він сформувався під впливом російської культури, цього всього контенту, який продовжує, на жаль, досі споживати, велика кількість українців. Якщо російська культура така велика, як про неї говорять росіяни, то чому вона породжує монстрів, які були в Бучі, Ірпені, Маріуполі і зараз є на Донеччині, Луганщині. Бачимо, що це за нелюди. Якщо їхня культура не змогла виховати у них елементарного морального правила хоча би ведення воєнних дій, я вже не кажу про застереження не вбивати. У Біблії є дуже потужна цитата: «Дерево добре не дає поганих плодів, а дерево погане ніколи не дасть добрих плодів». Оці плоди, які ми маємо в Україні, це плоди, зокрема, й російської культури.
Що нині означає любити Україну?
— Давайте розберемось. Простий приклад. Бачу, хтось збирає на турнікети. Заходжу в коменти, а там обов’язково знайдеться той, хто напише: «Краще б ти збирав на броніки і каски». Хто збирає на броніки і каски. Заходиш туди, обов’язково знайдеться той, хто скаже, ти не так збираєш і не те, що потрібно. І взагалі краще б ти був зі зброєю в руках. Хтось воює зі зброєю в руках, йому обов’язково напишуть: «А, ти — в ТРО. Ось якби ти був ближче до фронту…» Хтось поближче до фронту. До нього обов’язково прийдуть і напишуть: «Ти на другій лінії, а маєш бути на нулі, щоб кулі повз вуха свистіли». Що тут скажеш… Заходиш до таких «розумників» на сторінку, які точно знають, де хто має бути, там обов’язково прапор України, аватарка, всі дописи про те, як любити Україну. Любити Україну широко і абстрактно — це не звитяга. А от полюбити кожного українця або хоча б одного, це — величезний труд. Якщо ви любите Україну, спробуйте з малого — не знецінюйте роботу інших. Чому? Бо все це нас послаблює як державу. А ми нині маємо бути сильними, як ніколи в нашій історії. Маємо підсилювати одні одних, бо перемогти зможемо тільки разом.
замість сповіді
Отче, я лише людина,
як і ти, віру втратив і не буду
прикидатись.
Я досяг такого рівня
самоти,
що сповідуватись,
певно,
вже не здатен.
Не готуйся відпускати
без гріхів,
моя совість не відгукується
більше.
Від загиблих відганяючи
птахів,
не молитви я зачитував,
а вірші.
Хай не посланцю від Бога,
— без образ,—
капелане,
я кажу тобі як брату:
як же хочеться пожити
інший раз,
як же інколи не хочеться
вмирати.
Не прийми за малодушність
чи за страх,
я здебільшого до смерті
став байдужий,
та побачиш тих лелек
на димарях,
випадковий відблиск неба
у калюжі,
як рікою йде туман,
мов паротяг,
і подумаєш,
що можна б ще пожити…
Хоч яке просте
чи то складне життя
після місяців
над прірвою у житі.
Я люблю це буботіння
молитов,
отче, почитай їх, д
оки буду спати.
Дай мені благословіння
на любов,
обіцяй, що ми ще зможемо
кохати.
13.10.2022 ©️ Павло Вишебаба
