Ось як ви думаєте, скількох ведмедів (чи то пак – ведмедиків) може зімпровізувати навіть найкреативніша уява? Двох-трьох? Де там! Близько пів ста! Такий «доробок» цього виду іграшок наразі в послужному списку Світлани Дунчак – майстрині-аматорки з села Шманьківців, пише Чортків Сіті
Хоча… Відразу слід обмовитись: не факт, що то просто іграшки – і все. То – зразки жіночої уяви, що мандрує країною дитинства. Залюбленість у казку. Чи ще там щось. Дарма, що майстрині – вже за сорок. Вона дуже молода і зовні, і безпосередністю своєї напрочуд чуттєвої душі. У ній дуже багато дитинства. Щирого, справжнього.
Звісно, всіх тих звірят – чи не найулюбленіших дітворою представників лісової фауни ви в домівці майстрині не побачите. Бо чимало з них вже «мешкають» десь на стороні – їх роздаровано. До слова, і першим витвором Світлани був саме ведмідь, як пригадує тепер, виготовлений з білого светра. А ще – ляльки, птахи, метелики, хата під соломою – з ниток.
Так-так, жива природа тісно переплітається у творених нею образах з неживою – так би мовити, предметами побуту. Хоча… Стоп! Природа все ж не буває неживою! Тому й хатки, цілі композиції обійсть виходять з-під рук Світлани дуже-дуже живими: здається, аж дихають, проміняться чиєюсь радістю.
У її творах багато карпатських мотивів. І то недарма – адже коріння жінки таки з Карпатського краю. Пригадує: її мати, Євдокія, приїхала, було, в 70-х роках на тутешню ферму на роботу. Залишилась у Шманьківцях за невістку. Світлана в дитинстві частенько бувала в бабусі на Буковині, в селі Сергіях. Каже, надихалась, напилась того колориту.
А може, то в неї кровне? Колористика і гір, і гірських мешканців проступає в Світланиних роботах окремими гранями. Он, ціле обійстя, де хата та огорожа зі стовбурців дерев, копиця сіна, криниця.
Чим не картинка гірського села? Або ж – гриби, їх багато. Ведмідь з грибами.
– З Карпат привезла я глиняні горщики, щоб використовувати в роботі, а ще – нитки, – розповідає майстриня. – Бо я тим цікава, – пояснює.
Очі в її ляльок неодмінно творені синьою ниткою – то, мабуть, вже власний почерк або ж стиль. Коси з ниток. Ляльки – не просто так, іграшки. Усе з якимось сенсом. Як-от молодий і молода.
Світлана залюбки «одягає» своїх персонажів. І креативить при цьому наповну.
– На ведмедеві, – каже, – є такі речі, що швейна машинка не потягне, треба шити тільки вручну.
Колись вона навчалась на курсах крою і шиття. Але, зазначає, більше іде з голови, різні ідеї, які перетворюються в конкретику. Любить працювати зі шкірою («мала шкіряне пальто – і в роботах використала, і сумочку собі пошила»), а ще – з готовим вже в’язаним одягом.
– Сама в`язати не люблю, – пояснює.
Каже, частенько спілкується з визнаною на Чортківщині майстринею народної творчості в техніці аплікації Ольгою Зеленою. Та постать – для Світлани ще й який авторитет. З радістю повідомляє, що для своєї племінниці Еріки – дворічної донечки її двоюрідної сестри, що нині мешкає в Італії, виготовила і песика, й ведмедика. Цікавих та кумедних.
Є дарунки і в її похресника. І чимало робіт в сільській бібліотеці. «Прикро, що вона не працює»,– про те майстриня зовсім не весело. І ще, каже, хотіла б вести гурток у школі, щоб ділитися власним сприйняттям світу з дітьми. Щоб прививати іншим уміння бачити те, що поруч.
У Шманьківцях Світлана проживає з батьком. На подвір`ї – чимало красот так званого ландшафтного дизайну. Якщо простіше – таких собі композицій-забавок, що тішать око. Усе гранично просто й мило
Та, мабуть, з такої простоти і народжуються гармонія та багатогранність нашого життя. Широчінь світосприйняття в будні та свята. І – багатство душі.
